Твердиня

— Ти уявляєш, чого варта одна печенюшка в такій дупі, де ми зараз?

— Ну чого ти хочеш від мене? Хочеш, після повернення куплю тобі квиток на Бібера?

Сатомі розреготалась.

— Пішов ти! — Ґрем почервонів. — Пішов до свинячої матері!

Левко махнув рукою і потюпав до замуленого берега озера. Продершись крізь високу (до пояса) траву, присів навпочіпки і зачерпнув воду рукою. Вода була тепла й масна, по ній шмигали якісь комахи. Від озера тхнуло прілою цвіллю.

Незабаром до українця приєднався Семен. За їхніми спинами Ґрем і Сатомі шпетили Яна за безпардонне нищення колективних запасів.

— Про що думаєш? — спитав Сьома.

Левко дивився на південний берег озера.

— Через півгодини рушаємо. Маємо завидна дійти до Лоуер-Вінкер-Лейк… А ти?

Росіянин смикнув плечима:

— Та ні про що…

Насправді він думав, що печиво — це тільки початок.

XLII

На той час, коли вони приплелись до Лоуер-Вінкер-Лейк, усі п’ятеро пересувались, як поламані роботи або як люди, яким років десять тому потрощили кості і всі кістки зрослись неправильно.

Нижнє озеро також витягувалось на чотириста метрів, але здавалося більшим за верхнє, бо було круглішим. На південному заході за озером відкривалась вільна від нетрищ галявина, в усіх інших місцях тропічний ліс підступав майже до берега.

Було ще рано, до сутінків лишалося три з половиною години, але Левко не ризикнув пропонувати друзям іти далі, справедливо побоюючись, що його заб’ють до втрати пульсу. Нічого не вигадуючи, просто в тому місці, де вийшли до нижнього озера, мандрівники стали облаштовувати табір. Сатомі розклала свою лялечку «Unna», Ґрем і Ян напнули «Quechua», а Сьома з Левком порались над речами, збагнувши, що доведеться викинути половину з того, що несуть, інакше вони не дійдуть до Паїтіті.

Левко перевірив GPS-навігатор (зв’язку, як і раніше, не було) і, незважаючи на втому, мовив до Семена:

— Я хочу її пошукати.

Росіянин збагнув, що йдеться про кам’яну дорогу.

— Ризикнеш піти сам?

— Не переймайся. Я нікого не прошу йти за мною. Просто відчуваю, що вона поряд.