Твердиня

— Ці падлюки геть скусали мене.

— Вони не кусають, а жалять, Лео! До озера, мерщій!

— А як же табір? — вирячився Левко.

— Якщо ми лягли ночувати на шляху колонії, то НЕМА ВЖЕ НІЯКОГО ТАБОРУ!

Ян і Ґрем, вскочивши у самісіньку гущу мурашиного війська, мигцем зорієнтувалися, що й до чого, і за мить четверо хлопців і дівчина мчали берегом до Лоуер-Вінкер-Лейк.

Забігши у теплу воду, вони поприсідали, лишивши на поверхні лише очі й носи. Отак і сиділи в цілковитій темряві.

— Довго вони будуть безчинствувати? — спитав Лео.

— Не знаю, — булькнув Сьома.

— Народ, а крокодилів тут немає? — полився крізь пітьму стурбований голос Ґрема.

— Які крокодили в такій ковбані? Ти б іще про акул спитав, — прогудів Левко, але, подумавши, для певності уточнив у Семена: — Правда, Сьомо?

Сьома витримав багатозначну паузу (міркуючи, чи не заверещати і не почати бовтатись, вдаючи, що за ногу вхопив кайман), але вигадав дещо краще.

— Ясне діло, що каймани тут не водяться. Вони не живуть у закритих водоймищах, та й їжі в озері небагацько для підтримання хоч якоїсь популяції… — Знову пауза. — Зате тут є сомик кандиру. — І замовк.

Минуло півхвилини, Ґрем заворушився:

— Семе… чувак… а що таке «сомик кандиру»?

— Рибка.

— Рибка?

— Ага. Маленька така рибка, не більше від двох сантиметрів у довжину…

З боку Ґрема надійшло полегшене зітхання. Двохсантиметрова риба — це не страшно. Сьома правив далі:

— …яка на запах аміаку з сечі забирається в сечовий міхур…

— Куди???