— Це ваш не захищав, — бідкалась дівчина, — а моя «Unna»…
— Ну й де тепер твоя «Unna»? — скалячись, обірвав її Левко.
Тим часом американець витягнув з-під намету свої похідні кросівки, точніше підошви від своїх похідних кросівок, і його жартівливий настрій вгас. Ненаситні санітари лісу зжерли всю шкіру, лишивши тільки підметки і металеві кільця, крізь які проходили шнурівки. Самих шнурівок не було — їх теж зжували.
Напад вогняних мурах заполонив думки мандрівників, і ніхто більше не звертав уваги на те, що «Garmin GPSmap» уперто відмовляється ловити супутниковий сигнал.
…Того дня знову вийшли пізно. По-перше, довелося наново готувати кашу, оскільки залишене звечора їдло мурахи «підмели». По-друге, потрібно було дати лад запасам, визначивши, на скільки часу їх вистачить, і перепакувати речі. Сатомі відтепер несла тільки намети (Левкову «китсяку» і Ґремовий «Quechua», добряче згризений, та все ж придатний для користування) і вцілілі спальники. Хлопці розподілили продукти між трьома рюкзаками й однією сумкою (лишилася переважно вівсянка, при економному використанні її вистачить на десять днів); пляшки з водою обв’язали мотузками, щоб нести, перекинувши через плечі та шию, — місця для них не було. Сьома поділився парою кедів із Ґремом. Кросівки муляли, але нічого ліпшого не було.
Проплентавшися залишеним з учора проходом, яким повертався з розвідки Левко, п’ятеро мандрівників дісталися початку кам’яного тракту. Довго тупцяли, не насмілюючися ступити на перші камені, боячися, що дорога розчиниться в повітрі, немов пустельне марево, настільки нереальною вона здавалася серед джунглів.
Хто її будував? Коли? І навіщо?
— Це від інків? — Ґрем стомлено покосився на Сьому.
— Схоже на те. — Тракт справді нагадував інкські дороги, та попри це в голосі Семена не чулося певності.
Сатомі дістала фотоапарат і зробила кілька знімків.
Незважаючи на виснаження, серця хлопців і дівчини радісно калатали. Дороги просто так не будують. Дорога завжди кудись веде.
Левко, підтягнувши перемотаний скотчем наплічник і поправивши чотири пляшки, що теліпалися на шиї (по дві з кожного боку) і страшенно заважали просуванню, вступив на кам’яницю.
…Йшли повільно. Ґрем мучився із замалими кедами, Сатомі потерпала від мурашиної отрути, що в’їлася в ноги, Левко і Ян насилу втримували речі в потріпаних наплічниках, що розлазилися на очах. Брудні й невиспані, вони нагадували зграйку бомжів, що повертаються з нальоту на міське сміттєзвалище.
Спочатку кам’яний тракт прямував на північ-північ-захід, і тільки через три кілометри завернув на захід. Незабаром справа від дороги стали з’являтися нагромадження гранітних брил, що поступово зростались у суцільну стіну. Кам’яниця звивалась, повторюючи контур невисокого плато, що простягалося з півночі.
Переборюючи біль у ногах, Левко крокував попереду і думав винятково про те, що їх чекає. Сьома крокував за ним, майже не дивлячись під ноги, безперестану крутячи в голові одне питання:
Виявлення дороги в джунглях на схід від регіону Куско, колиски цивілізації інків, є відкриттям світового масштабу. Дуже мало мандрівників, дослідників чи істориків можуть похвалитись такими досягненнями, тим більше на початку ХХІ століття, в еру «Google Earth» і супутникових навігаторів. Той, хто повідає світовій науці про кам’яний тракт у джунглях Перу, миттєво стане знаменитістю і зможе спочивати на лаврах до кінця своїх днів.
Отож
Левко загальмував так різко, що Сатомі налетіла на нього, ледь не збивши з ніг.
ebooksa