Твердиня

— А це що? — справа від Левка Сьома помітив присипаний землею шкіряний мішок.

Хлопці оточили знахідку.

— Відкривай, — сказав українець Семену. «Ти відшукав, ти в ньому й длубайся».

Росіянин став навколішки і потягнув лантух на себе. Роз’їдена вологою шкіра миттю порвалася, і між пальців Семена посипались… людські зуби.

— Фу-у! — Сатомі закрила рота долонею.

— Бридота. — Левко теж скривився.

Перед ними лежав чималий (літрів на двадцять) мішок, ущерть заповнений зубами.

— Тут точно здійснювали жертвоприношення. — Українець поклав кілька зубів на долоню і став роздивлятися.

— Боже, як ти можеш? — відсахнулась дівчина. — Лео, Семене, ви якісь збоченці!

Левко відступив, роззираючись. Кістки відійшли на другий план. Цікавило інше: де дорога? Він прочісував очима прямовисні стіни, але не бачив жодного місця, куди могла б завернути кам’яниця.

Зненацька хлопець відчув незрозумілий дискомфорт. Неприємне поколювання огорнуло руки, зацебеніло з пліч на лопатки і далі на поперек. Воно не було пов’язане з купою черепів — то лише кістки, старі і струхнявілі. Збуджену сверблячку викликало інше. Просто… йому здалося, наче щось з’явилося поряд.

Вони не самі — хтось іще є в ущелині.

Лео тримався трохи позаду товаришів. Бачив їх усіх одразу. Ян, Сатомі, Ґрем і Семен завмерли, не ризикуючи наближатися до порослого травою нагромадження кістяків. Хлопець поводив головою наліво і направо. Зі щілин у скелях на нього перло кущисте гілляччя, рясно завішане лахміттям ліан, підперте стовбурами бамбуку. А тоді, підкоряючися незвіданому внутрішньому поштовху, Левко звів голову, обнишпорив очима краї розколини і… нагледів над собою людину. То не був обман зору, хлопець готовий був заприсягтися: на краєчку скелі, просто над ним, стояв і дивився вниз смаглявий чоловік зі строгими рисами обличчя і короткою, зовсім не перуанською стрижкою. Кілька секунд вони не рухались, витріщалися один на одного, а тоді незнайомець відступив, і нетрища зімкнулись над ним, ніби вода над пожбуреним в океанську глибінь каменем.

Левко замлів, наче в судини замість крові увілляли клею. Задерши голову, він стояв, поки не запекло в очах і не занила шия, але навіть після того не ризикнув відвести погляд. Він бачив джунглі, над ними — затягнуте вічною мармуровою плівкою небо, на тлі якого штовхалися нижчі й брудніші сірі хмари. Джунглі були нерухомими.

— Лео…

Ян, помітивши, що щось негаразд, підійшов до нього:

— Лео!

Ніякої реакції.

— Що там таке? — і собі задер голову. Порожньо.

І тільки коли чех скубнув Левка за руку, хлопець опустив голову.