Твердиня

— Нічого.

То був перший раз, коли Левко подумав, що їм не варто було сюди їхати.

Відтоді ця думка не полишала його ні на мить.

XLVII

Привал у Розколині влаштували не для того, щоб відпочити, просто не було куди йти. Сьома шастав довкола купи черепів, вишукуючи печеру чи хідник, що вивів би їх із глухого кута. Безрезультатно — з трьох боків мандрівників оточували прямовисні стіни.

Левко сидів осторонь, міркуючи над тим, що бачив. Двічі він боязко зводив обличчя, але нагорі не було нічого, крім затягнутих зеленню бескидів. Підсвідомо хлопець намагався переконати себе, що чоловік йому привидівся, та це не допомагало.

Українець трохи поспостерігав за товаришем, після чого опустив голову, втупившись під ноги. Несподівано помітив продовгуватий циліндричний предмет завдовжки з половину вказівного пальця, що лежав у траві біля лівої ступні. Гладенька поверхня предмету вказувала на штучне походження. Підчепивши пальцями, Левко підняв знахідку.

Під серцем кольнуло, але подиву хлопець не відчув.

Він тримав у руці гільзу від 5,45-міліметрового патрона до АК-74.

Левко покосився на товаришів, переконавшися, що за ним ніхто не підглядає, і став обережно розгортати руками траву довкола місця, де сидів. За півхвилини він знайшов п’ять гільз від куль того ж калібру, і жодна з них не лежала в землі, всі — на поверхні. Це означало, що потрапили гільзи на землю після минулого сезону дощів, іншими словами — протягом останніх дев’яти місяців.

Підійшов Семен, і Левко поспіхом сховав гільзи під себе.

— Проходу немає, — скрушно промовив росіянин.

— Не розумію… Ґуннар казав, що кам’яна дорога обходить Розколину Черепів і веде навпростець до Паїтіті.

— Я думаю, вона там, — Сьома показав рукою нагору, — на плато над нами.

— Зверху?

— Так, продовжується.

— І?

— Поліземо і знайдемо її.

XLVIII 1 серпня 2012 року, 16:07 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

Вони полізли, але дороги не знайшли. Натомість потрапили у найбільш густі зарості з початку подорожі. Прошиті ліанами дерева стояли перед ними суцільною багатометровою стіною. Протягом години хлопці просунулись не більше ніж на сотню метрів від прірви, і ця сотня метрів ледь не доконала одного з них…

Абсолютно несподівано першою видихалася не Сатомі. За годину до того, як ставати табором (загін продряпувався через особливо щільні хащі), Ян Фідлер закректав і опустився на коліна.

— Що з тобою? — підскочила до нього японка.