— Маємо довезти його назад… — Левко чверть хвилини вагався, перш ніж сказати останнє слово у фразі, — …живим.
Сьома, смикнувши кадиком, голосно глитнув слину.
Вранці Яну покращало достатньо, щоб він міг іти без допомоги.
Хлопці поділили між собою його поклажу, спустилися з плато в Розколину і неспішно вирушили назад.
Почався дощ. Джунглі наповнилися пришерхлим лопотінням крапель по листю; звук, який фанати фентезі, певно, сприйняли б за оплески ельфів.
— Привал, — скомандував Семен.
Ніхто не заперечував. Група тепер зупинялась щогодини, даючи Яну відпочити.
Чех виглядав цілком здоровим, хоча, почуваючись винним, ні з ким не розмовляв. Він розумів, що, оскільки вони загубили дорогу, втратили дві третини спорядження і половину харчів, їм у будь-якому разі довелося б відступити, та попри це мучився від кислого почуття провини.
Злива посилилась. Менш ніж за хвилину друзі промокли до тріски.
Левко сів на наплічник, відпив води і, закручуючи пляшку, несподівано побачив хід, що відгалужувався від кам’яної дороги і вів на південь. У суцільній товщі заростей праворуч від тракту (якщо стояти спиною до Розколини Черепів) виднілася стежка. Втоптана трава, обламане гілляччя (що формувало виразний коридор висотою півтора метри) свідчили про те, що доріжкою користуються.
— Сьома, — покликав Левко.
Семен неохоче підійшов і сів поряд.
— Он, — показав пальцем українець. — Бачиш?
Росіянин байдуже огледів стежку.
— Стежина. І що?
— Що це може бути?
Сьома довго придивляся до проходу в масі джунглів.
— Мабуть, звіряча стежка.
— Ти думаєш?
— Дикі кабани чи щось таке.
ebooksa