Донор для небіжчика

Хвилин десять вони мовчки стояли на даху дому. Тут, нагорі, сильніше відчувався сирий осінній вітер, що налітав раптовими, як нічний хижак, поривами і щезав так само невловимо, як і з’являвся, залишаючи після себе лише відгомін крижаного подиху — провісника ранньої зими.

Десь удалині палахкотіла блискавка. Під ними, як феєрія гаснучого свята, мигали тисячі, десятки тисяч вогників — малюнок цієї різнобарвної мозаїки безперервно змінювався, як полотно великої живої картини.

— Я подумав… — першим порушив тишу Веселун. Зараз у його голосі не було звичайної іронії. — Яким бачить наш світ Відривач голів?

— Інакшим… — відгукнувся художник.

Задума, що стояв позаду вчителя і друга, помітив, як той здригнувся.

— Інакшим… Але не варто про це говорити.

Щось у голосі Майстра змусило Веселуна пошкодувати про свої слова.

Вони помовчали ще якийсь час, дивлячись на місто, що засинає, поступово занурюючись у морок, повільно підкоряючись владі ночі й віддаючись у її безтілесні обійми. Тут це відчувалося особливо гостро.

— Що ж, друзі мої, — сказав старий художник, повертаючись до учнів. — Вже пізно, пора… З кого почнемо? Може, з тебе? — з прихованим сумнівом і водночас із якоюсь батьківською надією він глянув на Задуму.

Той неохоче кивнув. Він би взагалі не відкривав рота — висловлюючись, він завжди почувався незатишно. Здавалося, що всі думки кудись щезали, як дрібні гроші, коли вони найбільш потрібні.

От, приміром, Веселун… Як казав Майстер: «Незважаючи на невиліковну косоокість у зображенні перспективи, він усе-таки вміє бачити». Веселуну завжди вдавалося викликати схвальну усмішку старого. Йому вдавалося сказати саме те, що художник хотів почути. Задума не розумів, чого саме від нього хочуть і це його дратувало. Він без особливих труднощів міг відтворити з точністю до деталей (навіть по пам’яті) будь-який пейзаж чи натюрморт, який бачив хоча б мигцем — причому набагато реалістичніше (майже фотографічно) — і краще володів пензлем, ніж інші, зокрема й Веселун. Тоді чому ж старий…

— Ну… — Задума зітхнув, як людина, свідомо переконана, що перед нею поставлена непосильна задача (і до всього, ще й зовсім безглузда, на її погляд). — Будинки… Вулиці… Ліхтарі… Я не розумію! — розлютився юнак. — Чорт!.. Ну для чого це все? Хіба не важливіше точно передавати те, що існує реально? Те, що може побачити кожний, те, що є! Для чого потрібні всі ці викрутаси? Чому я повинен щось вигадувати?!

В очах художника зблиснула безнадія, але він зумів сховати цей погляд, відвернувшись у бік нічного міста.

— Не вигадуй… дивись… Чи ти думаєш, що живопис помер іще сто років тому, коли з’явилася фотографія?

Замислений промовчав.

— Ні, не помер, — тихо мовив старий. — І цього ніколи не трапиться, поки існує світ, людство… і люди, поодинокі люди, здатні робити видимою для кожного приховану суть речей. Це творять, зокрема, художники. Я сподіваюся, ти розумієш, що я хотів сказати, або колись зрозумієш… Ну що ж, давай залишимо поки це… — він повернувся до Веселуна. — Може, тобі вдасться…

— Я бачу величезний печерний острів. Він населений маленькими метушливими істотами, що його побудували. Зараз, із приходом ночі, вони розбіглися, щоб сховатися в багаторівневих печерах правильної геометричної форми. Кожний у своїй власній дірці. Там вони почуваються затишно й безпечно…

Задума поморщився — знову ці маразми. Але, схоже, старий саме це й хотів почути. Як завжди. Хлопець перевів погляд із Веселуна на художника, намагаючись роздивитись вираз його обличчя. Той усміхався.

— …Ці істоти. Вони винайшли цілу купу всього для зручного життя, — описував своє бачення Веселун. — Вибудували рівні дороги, щоб можна було швидко пересуватися у своїх залізних шухлядах на колесах. Придумали тисячі правил для підтримки порядку, безліч способів розваг і ще… чорт знає скільки всього…

Веселун перегнувся через невисокий парапет, дивлячись униз: