— Вони… — і запнувся, щось там помітивши.
…По стрімкій стіні просто на нього насувалася дивна тінь. Уже через секунду стало видно якийсь різко окреслений силует. Це
— Господи… — судомно видихнув Веселун, утупившись у монстра, що наближався. — Господи!.. Це!.. Це!..
За цими словами старий художник і Задума побачили, як дика невідома сила рвонула Веселуна з даху і потягнула вниз. Хлопця немов і не було. Занімівши, вони слухали його затихаючий крик. Потім тиша. І більше нічого. Крім тужливого завивання вітру…
Більше нічого.
Не наважуючись повірити в те, що сталося, Задума й художник приголомшено переглянулися.
— О ні… — глухо видавив Задума. Його обличчя стало схожим на вугільний начерк, виведений на білій стіні.
Коли його погляд повернувся до місця, де недавно стояв Веселун, йому здалося, що чиїсь холодні пальці обережно обмацують його живіт ізсередини… Там, біля парапету, піднімався темний силует. Їх розділяло якихось п’ять-шість метрів. На мить у Задуми з’явилася надія, що… Але ця дивна фігура зовсім не була схожою на Веселуна..
Той, хто стояв біля парапету, зробив до них один крок — його рухи нагадували спроби епілептика рухатися плавно під час приступу — й зупинився, ніби роздумуючи.
Потім пролунав різкий скрегіт, видати який не була здатна жодна жива істота.
— Це не він… — скрикнув від жаху Задума. — Це… хтось інший…
— Ценевін!.. — безумно скрипучий голос знову змусив обох людей здригнутися.
Якби старий художник мав такий же гострий зір, як його учень, то чудовисько, що виринуло за кілька кроків перед ним, викликало б у нього жах. Але старий бачив лише темну фігуру на тлі вогнів міста. Він кинув погляд на застиглого, немов кам’яна скульптура, учня, що бачив більше, й рушив до невідомого.
— Хто ви? Що діється?
Ще один крок назустріч…
— Де хлопчик?
— Не… підходьте!.. — простогнав Задума, давно зрозумівши,
У той же час Задума з безнадійною тугою подумав про вихід із даху, який був відчинений і наче заволав: СЮДИ! ПОРЯТУНОК ТУТ! ШВИДШЕ!!! — але знаходився надто далеко… щоб устигнути добігти й захлопнути за собою двері з товстих сталевих листів — важкі й могутні, як броня танка… Але він не встигне, НЕ ВСТИГНЕ… Навіть якщо Майстер візьме чудовисько на себе.
— Не треба!.. Не підходьте БЛИЗЬКО!
Художник не реагував на його лемент і зробив іще один крок до монстра.