Голосіння жінки перейшло в пронизливий вереск.
Гера бачив, як її руки міняються, розбухають, покриваються темними лілово-червоними плямами.
Гера продовжував спостерігати: тепер це була вже не «п’ятірня троля» з чорними нігтями — руки жінки різко зменшилися в обсязі, здавалося, шкіра на них спочатку прив’яла, потім, жовтіючи, зморщилася й затвердла, обтягаючи кістки… Це були вже не руки, а якісь скорчені пташині лапи з вузлуватими пальцями-пазурами. Жінки, втім, теж більше не було. На її місці сиділа висушена, як мумія, істота, схожа на гігантського павука, і хрипло сміялася. Голос її був жахливо скрипучий.
Гера розумів, що ще трохи, і він закричить. Його рот уже відкрився, повітря наповнило легені, але… він не проронив ані звуку…
«Хххррх-хх!..» — видала істота, зловісно посміхаючись і показуючи темно-коричневі зуби, схожі на сучки обгорілого дерева. І потягнулася до шиї хлопчика, що сидів попереду. Лапи монстра обхопили його голову і шарпнули вгору. Голова хлопчика відокремилася від тіла, наче в поламаної ляльки; тільки між плечима залишився стирчати білий хребет; кров із величезної рваної рани залила комір яскраво-блакитної сорочки…
Голова хлопчика, яку монстр тепер тримав однією рукою за волосся, повернулася, як дзига, навколо своєї осі й зупинилася, загостреним восковим носом указуючи на Геру, немов стрілка компаса. Гера неймовірно реально відчував, як кров із розірваної шиї теплим бульйоном ллється йому на коліна.
Безголове тіло хлопчика смикнулося, як від електричного удару. Його голова, повернута обличчям до Гери, байдуже бовталася в лапі чудовиська, що, здавалося, скам’яніло остаточно й наче виконувало функції гротескної вішалки.
Раптом бліді повіки хлопчика здригнулися, й очі широко відкрилися, зустрівшись поглядом із Герою. У них корчилися безмежний жах і благання.
«Це
І раптом закричав сам Гера.
Салон автобуса замерехтів перед його очима… і він зрозумів, що стоїть, застрягши між колінами жінки похилого віку і спинкою переднього сидіння, де сидить і посміхається хлопчик, з головою на плечах.
Насправді він не кричав, а тільки випускав широкий потік повітря через відкритий рот, немов астматик.
За вікном Гера побачив, що за час його відходу з реальності (але що це було насправді? галюцинація? марення?.. і скільки це тривало? три хвилини? п’ять?) автобус проїхав не більше половини кварталу! Кілька людей, зокрема й жінка на сусідньому сидінні, стурбовано дивилися на нього — особливо жінка, який він ледь не гепнувся на коліна.
Гера пройшов до дверей і нетерпляче чекав, коли автобус доїде до зупинки. Здавалося, водій навмисно зменшує швидкість, щоб довше утримати його в салоні. Кілька разів він кидав погляд від дверей на тонку шию хлопчика, намагаючись переконатися, що на ній справді не залишилося слідів після того, як скорчені лапи монстра…
Нарешті він доїхав до зупинки й вистрибнув, коли двері ще не встигли повністю відчинитися, а сам автобус котився за інерцією з малою швидкістю.
Того дня Гера в бабусі так і не з’явився, хоча був за десять хвилин ходьби від її будинку. Вилетівши на довгоочікуваній зупинці, він одразу ж попрямував додому… пішки.
Вночі йому снилися багатосерійні кошмари, від яких не врятувало ні вставання в туалет, ні спроби покурити у кватирку, чого він ніколи раніше досі собі не дозволяв. Навіть просинання не рятувало — кошмарні видіння з автобуса наче мали здатність проступати з темряви, як зображення на фотопапері, опущеному у ванночку з фотохімікатами.
У результаті він другу половину ночі просидів із включеним світлом. Останній раз світло виконувало роль його охоронця десять чи одинадцять років тому, коли, наслухавшись від інших дітей страшних історій — розказаних Старшими Братами, — він боявся появи з-під ліжка злого волохатого Бабая чи мертвого дідуся, який заскучав за три роки під землею і прийшов погратися з онуком…
ebooksa