Донор для небіжчика

22
18
20
22
24
26
28
30

(«частина тебе вже знає…»)

Наступні три дні Гера з полегшенням відчував, як страх… відступає кудись далеко, щоб затаїтись і дочекатися свого часу. За ці останні дні йому ввижалося щось у людській юрбі, чи здавалося, що в одному з вікон дому навпроти він бачить висохлу лиховісну фігуру, яка махає йому рукою.

Але найбільше Гері дошкуляв його власний портрет, що висів напроти ліжка; немов він відчував якийсь таємний зв’язок того, що сталося в автобусі з тим далеким днем, коли побував у фотосалоні… тоді ж теж щось трапилось? Щось…

(КЛАЦ!.. це станеться… частина тебе… знає… КЛАЦ!..)

Він не міг позбутися дивної впевненості, що вже бачив цю істоту (Відривача голів… так?) десь раніше — колись давним-давно — може, з того моменту пройшло навіть більше часу… ніж він живе на світі. Набагато більше, ніж минуло з того дня, коли він видав свій перший крик у пологовому будинку… Але чи це можливо?..

На п’ятий день наче все минуло, і він відійшов від потрясіння. Через кілька годин вони мали зустрітися з Алексом. Життя поверталося в норму.

Але в парку це знову спробувало дотягтися до нього.

Але скоро він поїде в Ригу. І повернеться назад іншим — це відчуття було надто сильним, щоб обдурити. Коли тобі п’ятнадцять, то здається, що досить лише зовнішньої зміни декорацій, щоб із легкістю здійснились найзаповітніші бажання.

Хвилин через п’ятнадцять друзі піднялися до чортового колеса й, залишивши Парк культури, прогулювалися Стрийським парком. Гера попрямував до лавки, на якій сиділи двоє дівчат, на вигляд трохи молодші за них з Алексом. Той, як звичайно, зупинився неподалік, довіривши більш рішучому другу «налагодити контакт» — якщо Гері це вдавалося, він приєднувався хвилиною пізніше; іноді вимушено створений образ сором’язливого друга навіть вдало обігрувався.

До лавки залишалося ще кроків десять, але Гера вже точно знав, яка з дівчат буде його (якщо пощастить, зрозуміло). Він задивився на її красивий профіль… А от подружка… У красивих дівчат завжди страшненькі подруги (принаймні в дев’ятьох випадках із десяти). Він відчув внутрішню зловтіху, що це правило може спрацювати й сьогодні. Бажаєш залишатися осторонь, Алексе, спостерігати з укриття, як я знайомлюся сам? — маєш повненьку дівчину… ха-ха!

Дівчата звернули на нього увагу, коли він уже підійшов до їхньої лавки.

— Привіт, — сказав Гера, намагаючись додати своїй усмішці того виразу (прихильного і трохи збентеженого, який, на його думку, може сподобатися дівчині, коли з нею знайомляться на вулиці), що він ретельно репетирував останні кілька тижнів перед дзеркалом, дізнавшись про майбутню поїздку в Ригу.

— Привіт, — просто відповіла симпатична дівчинка і глянула на нього з цікавістю. Повненька не сказала нічого, лише пирснула і зневажливо відвернулася.

Гера знову перевів погляд на її подругу і, намагаючись не почервоніти, подумав, які в неї красиві сірі очі. Чорт! — він узагалі ніколи не говорив із такою красивою дівчиною!

Всі заготовлені наперед слова і фрази кудись випарувались. Гера відчув, що готовий закохатися — уперше по-справжньому.

— Ми з другом… — почав він якось невпевнено, — ми з другом теж сьогодні вирішили погуляти тут.

«Прекрасний початок, дурню! Просто грандіозний! Вона ж зараз просто посміється над тобою… і ця її повна подружка теж. Придумай нарешті що-небудь…»

— От… — закінчив Гера, немов підійшов тільки для того, щоб повідомити цю приголомшливу новину. Повненька хіхікнула, відвернувшись, а він зрозумів, що червоніє.

— Ми теж, — спокійно підтримала розмову сіроока дівчинка і… і Гера полегшено зітхнув, вона не глузувала з нього; її погляд був привітний.

Це Геру підбадьорило: