Донор для небіжчика

Але ще доводиться вислуховувати докори, коли погано прибране сміття переноситься вітром на територію інших двірників. Вставати о пів на п’яту ранку, щоб після роботи не запізнитися в школу. Діставати стусани від старших хлопців, які збираються ввечері біля під’їзду, коли час змінювати баки під сміттєпроводом. Терпіти їдкі глузування однолітків, яким пощастило трохи більше… бо їм не доводиться колупатися у відходах своїх сусідів. А ще існували бомжі й алкоголіки..

Дедалі частіше він запитував себе: чому? Чому він? І з недовірливим подивом дивився на своїх ровесників… Так, звичайно, бо в нього дуже хвора мама, немає батька, чи хоча б старшого брата або сестри. Вони з мамою дуже бідують, і мамина робота — єдине, завдяки чому вони…

Але все одно — ЧОМУ?!

Останнім часом закрадалася одна негарна думка: а чи не сподобалося його мамі, нехай і дуже хворій, мати такого дорослого десятилітнього сина? Бувало, що йому доводилося виконувати за неї більшу частину роботи… ні! — мама не пила алкоголю, навіть пива (їй ні в якому разі не можна!). Просто вона була дуже, дуже хворою жінкою.

І все… Він помітив, що останнім часом приступи сильного головного болю почастішали… особливо, коли накопичувалося багато роботи у дворі.

(«Ах ти, негідний хлопчиську, як ти смієш так думати про свою МАМУ?! Я прала твої засрані пелюшки, не спала сотні ночей, коли ти…»)

Цього вечора він пізно повернувся додому, оскільки сьогодні був благополучний для мами день, і він засидівся у свого друга, що живе в сусідньому домі. Коли хлопчаки зрозуміли, що вже близько півночі, Артем кулею помчався додому, сподіваючись, що мама не дуже хвилюється — адже уже майже три тижні нічними вулицями бродить цей жахливий і невловимий Відривач голів, а йому треба йти темним провулком.

Але, повернувшись додому, він одразу зрозумів, що надмірного хвилювання за нього не було. Мама лежала на тахті у своїй кімнаті й голосно стогнала. Йому, звичайно, було дуже шкода маму… але, Господи! — як він ненавидів ці її прокляті стогони — невже їй справді аж так боляче? На табуреті були розкидані звичні флакони з краплями, таблетки, чашка, графин з водою тощо. Це все дивилося на нього з нахабною впевненістю господарів ситуації. Запах ліків наповнював кімнату, освітлену лише торшером.

Почувши, як він зайшов, мама повільно піднялася на лікті і сказала, що залишилося ще багато роботи, яку треба закінчити до завтра — розібратися зі сміттєпроводом, адже бак не мінявся з обіду, і до ранку на підлозі виросте ціла гора відходів, які потім доведеться забирати, а він і сам знає, як це важко.

А вона знову дуже, дуже сильно хвора… І йому зараз доведеться доробляти сьогоднішню роботу — жаль, що він прийшов додому так пізно — і, швидше за все, взяти на себе цілий завтрашній день.

Хвилину тому він хотів обійняти цю змучену жінку з великими темними колами під очима, що була його матір’ю, — як завжди робив раніше — сказати кілька заспокійливих слів… Але цього вечора він мовчки вийшов із її кімнати, швидко переодягся в робоче, думаючи про дві-три години сну, які в нього залишаться, щоб устигнути до школи… Швидко глянув на годинник у кухні (00:17), вийшов із квартири і спустився вниз…

Роздивитися можна було лише дві верхні голови. Навряд чи він знав цих людей добре, якщо знав узагалі, бо зараз…

Хлопчику не хотілося торкати руками мертві голови, тому він підважив їх коротким ціпком, щоб упізнати.

Це було моторошною, але захоплюючою грою.

Він не відчував страху — може, тому що був зовсім не маленьким дорослим, яким вважала його мама, а просто десятилітнім хлопчиськом. Тому йому було просто цікаво. Цікавіше навіть, ніж сонячне затемнення 11 серпня того літа.

Зрештою, він перевернув дві верхні голови так, щоб добре розглянути. Через хвилину хлопчик кивнув, наче погоджуючись із самим собою. Так, він знає цих людей, точніше… ці обличчя. Вся родина, п’ять чоловік… Він прекрасно пам’ятав, як вони переїхали в його будинок п’ять чи шість тижнів тому. Йому ці люди подобалися: чоловік із дружиною років по сорок, двоє дітей, дівчатка трохи старші за нього, й бабуся. Смерть спотворила обличчя майже до невпізнанності.

Тепер, коли за цими останками виникли образи реальних людей, гра більше не здавалася цікавою — вона стала огидною… а також, звідкись із брудних кутів маленького приміщення почав неквапно виповзати страх.

Хлопчик відвернувся. Глянув на прикриті двері за три кроки перед собою. Позаду щось ворухнулося і глухо вдарилось об стінку бака. Артем здригнувся, але змусив себе не оглядатися — просто одна з голів знову завалилася набік… правда? Йому ж нічого не загрожує? Якби голови раптом ожили і спробували напасти на нього, як у страшному кіно, підкотитися до ніг і вчепитися зубами в його ногу, то вони все одно не змогли б вибратися з бака. І взагалі, хіба таке може бути в реальному житті?

Хоча… він не був до кінця впевнений, що не може. І тому все-таки кинув один сторожкий погляд собі за спину…

Ніякого руху, жодних спроб із боку голів тихенько вибратися з бака, поки він відвернувся. І очі, як і раніше, закриті, принаймні, в тих двох…