— Прекрасно, — її голос помітно повеселішав. — Маєш номер мого домашнього телефону?
— Так, у мене є список усіх, хто працює в компанії.
— До зустрічі, Германе.
— Так… обов’язково подзвоню. Щасливо.
Зв’язок перервався.
Кілька хвилин він сидів перед телефоном, закривши обличчя долонями.
Пізно…
Він більше не блював. Після розмови з Кариною минуло близько двох годин; за цей час Герман відчував спазми кілька разів, але далі нічого не ставалося. Він відчужено спостерігав, як усе швидше слабшає.
ЦЕ ТРАПИТЬСЯ СЬОГОДНІ…
Роздягнувшись догола, він став перед дзеркалом у ванній кімнаті й розглядав те, що від нього залишилося. Видовище вже не було жахливим, — він тепер виглядав якось химерно й… жалюгідно.
НЕЗАБАРОМ…
Дивлячись на своє обличчя, він легко міг вивчати обриси черепа, аж до найдрібніших деталей.
Германа захитало, і він присів на край ванни, вчепившись тонкими ослабленими пальцями за її край, як поранений павук лапками за шматочок штукатурки на стіні.
Він швидко
ТИ НА МЕЖІ… НЕЗАБАРОМ…
Через хвилину чи мільярд годин він вийшов із ванни й попрямував на кухню. Йому раптово захотілося випити всю на світі воду, до останньої краплі…
Він майже не відчував болю в скам’янілому шлунку, коли почав склянку за склянкою вливати в себе воду і в животі немов забурлив киплячий казан. Десь на грані каламутної свідомості й непроглядного небуття (чи Країни Мертвих?) Герман відчув, як вода повертає йому сили. Але що з того, коли він не може ними скористатися. Було таке відчуття, наче він зв’язаний тугими мотузками, мотузками втоми… Він жахливо втомився…
Тому що вже майже досяг МЕЖІ…
Він продовжував уливати в себе воду, поки на шкірі не виступили, як бісер, крапельки крові.
Потім, майже нічого не бачачи перед собою, повільно попрямував у вітальню. В очах мерехтіло якесь світло. У вухах із кожним кроком наростав шум. Десь у грудях калатало збожеволіле серце.