Донор для небіжчика

22
18
20
22
24
26
28
30

Але й сидіти склавши руки теж не буде.

З нього досить.

Розділ 3

Бука

…Не стримавши здавленого крику, Маркевич почав сповзати на підлогу, намагаючись оглянутися назад і водночас жахаючись того, що могли побачити його вирячені очі. Але так і не пересилив себе, щоб повернути голову.

Того, що він устиг побачити, вистачило з надлишком, щоб у венах застигла кров. На його плечі лежало щось, схоже на виродливий наріст, — у якому він із жахом упізнавав людську руку. Від цієї руки йшов моторошний сморід.

Бука… — розпеченим шилом прокололо мозок. — Його Бука!.. Він повернувся… Він прийшов за ним…

Маркевич зсунувся на підлогу і, уткнувшись обличчям у зігнуті коліна, тонко заскиглив. У цю мить він був готовий віддати навіть увесь зміст замурованого в кабінеті сейфу, де зберігав усі свої валютні заощадження, — тільки б не піднімати очі, не бачити, ХТО зараз над ним стояв.

— Я нічого не зробив… Це… пом-милка!.. — промимрив Маркевич, вирішивши, що Бука прийшов його покарати.

Бука тільки того і приходить…

До поганих дітей, щоб покарати.

Але…

У пам’яті виплив образ молодої жінки, що була на п’ятому місяці вагітності. Вона померла через два дні після того, як Маркевич переконав її, що все обійдеться, якщо зробити аборт.

Він назавжди запам’ятав до деталей вираз її обличчя під час операції, хоча це було дуже давно. Однак тонка цівка крові, по підборіддю з прикушеної губи…

Це не Бука з його дитинства. Це вона…

— Я… не винний!.. — Маркевич спробував відповзти убік. — Це в-випадковість! Цього не повинно було…

Гостя багатозначно мовчала.

Маркевича трусило, наче він тримався за оголений провід. Він уже чітко зрозумів, що не побачить наступного ранку.

— Щ-що… ви хочете… зробити? Я… — Маркевич швидше відчув, аніж почув, як вона наблизилася. Воно…

І скулився, коли почув голос: