Донор для небіжчика

Маркевич перейшов у сусідню кімнату. Тут запах помітно посилювався. Обличчя доктора перекосилося: так могла смердіти ціла дюжина дохлих котів, які пролежали на якомусь смітнику під жарким сонцем багато днів. Маркевич увімкнув світло й побачив, що вікно і кватирка в кімнаті зачинені. Щільно та надійно.

У спальні запах чувся найменше. Маркевич полегшено зітхнув. Наступним пунктом перевірки був кабінет. Здається, тут він залишив відкритою кватирку. Та й двері після недавнього ремонту…

— Погано прилягають… — уголос продовжив Маркевич.

Щоб потрапити в кабінет, треба було пройти довгим коридором. А вимикач (який ідіот його там придумав!) містився в протилежному кінці.

Йти коридором Маркевичу хотілося не більше, ніж засовувати голову в пащу голодного лева, але він відчинив ширше двері спальні, щоб світло падало якнайдалі, і ступив у темряву. Маркевич дійшов уже до середини коридору, коли раптом за його спиною щось голосно гупнуло…

Ноги лікаря підкосилися від жаху. Він скрикнув і переборов відрізок шляху, що залишався, одним ривком. Дотягуючись до вимикача, перечепився однією ногою через поріг, а іншою сильно вдарився трохи вище коліна. Але болю в той момент не відчув.

Коли включилося світло, лікар побачив, що зачепив ногою стопку старих журналів.

Маркевич полегшено зітхнув, машинально потер забите місце над коліном і глянув на капець, носком якого зачепився за поріг. Підошва до середини віддерлася і, здавалося, що взуття розкриває голодний рот.

…а-аай… — чулося з вітальні похмуре скрипіння кватирки. Маркевич зіщулився. Такого страху він не відчував з дитинства. Гівно якесь…

Ніяких дохлих котів не було і в кабінеті…

Залишалося перевірити останню кімнату. У кухні робити не було чого, тому що там працювала витяжка. Туалет і ванна теж виключалися — там не було вікон, які виходили на вулицю. Якщо тільки… розпухлі від гниття коти не заповзли туди самі… Господи, про що він думає!

У цій кімнаті раніше жив син Маркевича, до того, як виїхав учитися за кордон. Тепер вона весь час пустувала.

Шукати більше ніде, або це там, або…

Маркевич узявся за ручку дверей. Липкими гнилими водоростями його огорнуло якесь моторошне чекання.

Від нестерпного смороду в горлі пульсував клубок нудоти; мокра від поту сорочка обліпила тіло, немов сира ганчірка.

Маркевич відчув вологою шкірою долоні поверхню мідної ручки у формі голови ящірки й чомусь згадав один мерзенний сон.

Кошмар запам’ятався саме тому, що жахав від початку до кінця своєю реальністю. Він просинається вночі у своєму ліжку, коли дружина повертається з туалету й починає сильно до нього притискатися. Вона обхоплює його руками ззаду й усе сильніше притягає до себе… І раптом він починає розуміти, що це зовсім не руки, а якісь волохаті лапи з дуже довгими пазурами…

Тоді він прокинувся з хрипким криком. Поруч у дві дірки сопіла ця корова; шкода, що вона не хропіла тієї ночі: можливо, він прокинувся б раніш. Після цього Маркевич уже не зміг заснути до самого ранку, продовжуючи відчувати на грудях і плечах обійми того, кого він більше всього боявся в дитинстві й у кого вірив сильніше, ніж у Бога чи Діда Мороза.

Нарешті, внутрішньо здригнувшись, Маркевич повернув ручку дверей і ступив у колишню кімнату сина. На якусь мить йому здалося, що запах посилився, але… тільки здалося. Нічого більше.

Ніяких котів. І нічого, що могло б видавати цей огидний запах. Маркевич укотре розгублено озирнувся навколо. Відкіля ж, чорт візьми…