Донор для небіжчика

Швидкий вихід на пенсію його не тривожив. Мав п’ятикімнатну квартиру «люкс» у старому добротному будинку ще польського будівництва, нафаршировану антикваріатом, дві дачі (на одній із них зараз плазує його «комбайн»), та деякі заощадження на чорний день — підпільні аборти зробили свою справу. Клієнти, точніше клієнтки, все одно залишаться. За помилки треба платити, любі дами, й не тільки сльозами… так уже заведено.

Тишу кімнати порушували важкі краплі дощу, що монотонно тарабанили по підвіконню, наче це осінь просилася в людські житла. Пориви вітру змушували скрипіти незачинену кватирку: а-аай!.. — довгий-довгий скрип; у дитинстві цей звук видавався Маркевичу моторошним. Він немов повернувся з тих часів, коли майбутньому доктору було п’ять років і він думав, що такий звук видає волохата істота з жахливим характером і злими очима, що приходить уночі до неслухняних дітей, з’являючись із-під ліжка, де терпляче сидить увесь день і спостерігає за їхньою поведінкою. Навіть будучи трохи старшим, він не раз уявляв собі, як із-під його ліжка повільно вилазить волохатий монстр, а він не може навіть закричати, тому що клубок жаху затиснув його голос між горлом і легенями, немов вату — ту саму вату, з якої зроблені ноги в сні, коли позаду наздоганяють злі голодні істоти. Іноді щось подібне снилося вже дорослому Маркевичу, і якщо після того йому доводилося вставати в туалет, то подолання темного коридору ставало справді випробуванням. Але найстрашніше було відкрити двері вбиральні, бо…

Кватирка наче намагалася про щось докричатися своєю особливою мовою до хлопчиська, що давно виріс і став надто самовпевненим. Та Маркевич уже давно забув цю мову; він безтурботно продовжував читати, не звертаючи ні на що уваги. Звичайно це тривало доти (чортова кватирка скрипіла хронічно), доки в Маркевича вривався терпець і він ішов підв’язувати її шнурком, оскільки зайнятися лагодженням засува руки ніяк не доходили.

Цього вечора він надто захопився, щоб одразу помітити дивний запах, що почав розповзатися по квартирі після того, як пішла практикантка.

Хвилин через десять він усе-таки відірвав очі від книги, відчувши незрозуміле занепокоєння. Щось схоже на дитячий страх залоскотало в грудях. Але причиною був не запах, що розповзався по кімнаті, як туман із нічного болота, у нього майнула думка… чи не доведеться знову мати справу з паскудним абортом, як платою за сьогоднішній вечір?

Його обличчям майнула тінь полегшення — ні, все гаразд, у таких справах він стріляний горобець. Просто вилетіла з голови вся ця метушня з презервативом; він його одразу спустив в унітаз (сподіваюсь, він не забився в яку-небудь щілину, де його знайде ця товста бочка з жиром; Маркевич на мить уявив, як він стоїть перед своєю тушею, начебто школяр, що очікує прочухана, наспіх видумуючи безнадійні виправдання).

Ні, все гаразд. Маркевич почухав мошонку і знову почав читати.

Дивний запах тим часом посилився, досягаючи своїми незримими щупальцями найвіддаленіших куточків кімнати.

… А-аай! А-аай! — скрикувала кватирка.

Існувала принаймні ще одна причина, яка штовхала Маркевича зануритися з головою в книгу. Ця причина навіть мала ім’я — Фелікс Лозинський. Це був співробітник, із яким сьогодні стався черговий конфлікт у відділенні лікарні, де їм обом не пощастило працювати разом. Колишній військовий лікар, Лозинський, із приходом у лікарню кілька років тому став для Маркевича величезною ниючою скалкою. Необтесаний мужлан і солдафон, що прилюдно посмів назвати його сьогодні «слимаком у медицині»… Гнида! Слава Богу, давно минули ті часи, коли таких, як він, вважали героями!

Він саме закінчив читати чергову главу, коли знову відчув якесь занепокоєння й цей дивний дитячий страх.

Маркевич відклав книгу й устав, щоб прив’язати чортову кватирку. Підвівшись, він відчув дивний запах, який витав по кімнаті й був не надто сильним, зате дуже неприємним. Маркевич моментально забув про свій попередній намір і, принюхуючись, розгублено оглянувся навколо.

Дивно…

Про всяк випадок Маркевич обнюхав себе, щоб переконатися, що він сам не є причиною поганого запаху. Зрештою, це абсолютно неможливо. Такий сморід… Чи, може, практикантка має до цього якесь відношення? Навряд чи.

Він уключив у вітальні яскраве світло, заглянув в усі кутки, але нічого незвичайного не знайшов.

Дуже дивно.

Повернувшись на софу, Маркевич пробував визначити походження тієї гидоти, що дедалі сильніше (тепер він і це помітив) розповзалася по кімнаті. Адже причина має існувати! Тим більше, що запах здавався Маркевичу знайомим. На секунду дивний дитячий страх відступив перед роздратуванням. Але незабаром повернувся знову. Цей запах явно йому знайомий… Маркевич сполотнів, наче його посипали тальком. Це нагадувало… Що за нісенітниці?! Він знову принюхався. На його обличчі відбилися одночасно страх і відраза. Це був… запах розкладання трупа. Важкий і водночас солодкуватий.

Він спробував міркувати логічно. Може, у квартиру забрався вуличний кіт? Дуже хворий кіт, який, десь сховавшись, здох. У його квартирі! Версія була правдоподібна — Маркевич жив на першому поверсі. Вуличний кіт? — чому б ні…

Але, з іншого боку, чому запах з’явився так раптово? Страх завовтузився в грудях із подвійною силою, незважаючи на яскраве світло в кімнаті.

Може… хлопчаки закинули дохлого кота йому у вікно? Ця думка принесла полегшення. Тепер треба терміново обшукати всю квартиру.