Донор для небіжчика

— ТИ ВІДКРИВАВ АРХІВ…

Маркевича пересмикнуло. До чого тут архів?!

І раптом згадав молодого чоловіка, який на днях приходив у лікарню, коли він чергував. Хотів з’ясувати деякі деталі, навіть заплатив гроші… І він його впустив.

Це й був той Гріх, за який він зараз розплатиться? Адже він навіть не зрозумів, що саме цікавило візитера.

— Я не винний! — зненацька промекав Маркевич пронизливим голосом. — Він… він змусив мене!

— ТИ МЕРЗОТНИК… ДОБРИЙ ЛІКАРЮ! — прохрипіло Воно, нахиляючись іще ближче.

— Ні! Це не так… Не так! — Маркевич здогадався: він бовкнув зовсім не те, що слід.

— МЕНІ ТРЕБА ЗНАТИ ІМ’Я ЛІКАРЯ, ЯКИЙ РОБИВ ПЕРЕЛИВАННЯ… ТОГО ЛІКАРЯ!

Переливання? Чого… Крові? Так, справді, в паперах щось таке було.

Але лікар…

— Я не знаю… не пам’ятаю… — благальним тоном пролепетав Маркевич.

Погана відповідь, дуже погана — він буде покараний.

— ТИ ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ ЗНАТИ!

— Зараз… зараз… — Маркевич гарячково напружував пам’ять.

Він зобов’язаний знати.

Це правда. Бо він справді прочитав прізвище того лікаря. І він не хотів померти смертю, яку йому міг заподіяти Гість. Як покарання за погану пам’ять.

Маркевича раптом осінило: це ж удача!

— Лозинський… Точно — Лозинський! — але як і раніше він не наважувався підняти голову.

Справді, у стаціонарній карті тієї людини стояло прізвище Лозинського. Як можна було таке забути! Тепер він поквитається з ним, — незважаючи на переляк, Маркевич відчув зловтіху — він поверне борг цьому необтесаному солдафону.

— АДРЕСА! — голос Гостя був, як шелест жуків, що копошаться в труні.