Донор для небіжчика

На щастя, Маркевич міг легко пригадати потрібну адресу, хоча приходив додому до Лозинського лише один раз, кілька років тому, коли вони ще не встигли стати заклятими ворогами.

— ВРАХУЙ: ЯКЩО ТИ ЗБРЕХАВ — Я ПОВЕРНУСЯ! Маркевич ні на мить не сумнівався, що Воно може виконати свою обіцянку.

— Клянуся! Правда! — простогнав він, закриваючись, щоб не бачити Гостя.

На нього нахлинула божевільна радість: Воно збиралося піти… Воно просто хотіло з’ясувати, і нічого більше… Воно не збиралося його ВБИВАТИ!

— ТИ ЗРОЗУМІВ МЕНЕ… ДОБРИЙ ЛІКАРЮ?

Воно знову опустило свою величезну руку Маркевичу на плече. І стиснуло з жахливою силою. Лікарю здалося, що його рука вилізе разом із плечовим суглобом. Маркевич видав судорожні свистячі звуки й відчув, як спорожняється його кишечник, немов у штани полився розтоплений пластилін…

— ТИ Ж… ДОБРИЙ ЛІКАР? — Воно прохрипіло йому це в саме вухо.

— Н-ні!.. Ні! — заплакав Маркевич. — Я… Я поганий… я дуже поганий…

Воно відпустило його плече.

І Маркевич почув, як Гість… іде!

Полегшено зітхнувши, він продовжував дивитися в підлогу скляніючими очима.

І лише наляканий скрип кватирки порушував тишу…

Розділ 4

За межею

Смерть, що наступала, Герман сприйняв як подарунок-звільнення.

Страху не було.

Усе пережите за останні дні віднеслося кудись у темряву минулого, не залишаючи ні болю втрати, ні жалю… нічого. Картина власної смерті, безліч варіантів якої Герман малював у своїй уяві, зовсім не була схожою на те, що відбувалося з ним зараз.

Він просто заплющив очі, чекаючи розв’язки.

ТИ — НА МЕЖІ

Він чув, як тріскають, немов міхурі в киплячій смолі, набряклі судини й вени; все тіло пекло нестерпно. Вогнища пульсуючого болю переміщалися від кінцівок до грудей, спини й обличчя, а потім поверталися назад, захоплюючи нові ділянки. Це тривало доти, доки все тіло стало нагадувати шматок агонізуючого м’яса, зануреного в кислоту.