Донор для небіжчика

Поки готувалася яєшня, Лозинський сходив у кімнату за новою пачкою «Прими», підкурив від конфорки, відчуваючи, як посилюється головний біль.

Ясна річ, на тлі постійного пережовування його «солдафонських замашок» останніми висловлюваннями про «дезертира, який розхитує споєні ряди…», колеги вказували Лозинському (пху! як там у них? — «вискочці, що ставить себе поза колективом») на двері. Бо у випадку з Маркевичем він «зайшов надто далеко, переступив святе табу!» й так далі в тому ж дусі. В результаті щось там у когось тріснуло…

І всю цю маячню довелося вислуховувати більше години в кабінеті заввіділення — стояти й вислуховувати, немов якийсь хлопчисько, що нашкодив! Ще й після божевільного чергування, двох екстрених операцій! Здавалося, півміста потрапило в одну величезну аварію і захлинається в крові…

У такі дні йому хотілося зробити щось… із ким-небудь із пацієнтів. Наприклад, скориставшись можливістю залишитися наодинці з потерпілим в автомобільній катастрофі… пройтися без анестезії тупим скальпелем по відкритих переломах, а потім щедро полити це криваве місиво з роздроблених кісток, шматків плоті й сухожиль йодом. Чи кислотою. Може, окропом? А потім…

(«…ти зможеш робити з ними все, що захочеш… УСЕ! АБСОЛЮТНО ВСЕ!»)

…подивитися, що з цього вийде. Чи накачати через анус за допомогою великої клізми концентрований розчин хлору, який прибиральниці використовують для дезінфекції туалетів. Чи розведене у воді негашене вапно, а потім піднести до виходу прямої кишки запалений сірник… У такі моменти він раптом ловив себе на тому, що навіть про сам принцип дії міркує зовсім не як лікар, а як божевільний експериментатор… У цьому було навіть щось дитяче… Але він практично ніколи не позв’язував цих думок із хлоп’ячими снами далекого минулого про маленького пухкого лікаря Ай-Болитя.

Подібні бажання були болісними. Зазвичай, Лозинський намагався переключитися на щось інше, іноді навіть залишав несподівано палату реанімації, щоб привести в порядок думки й заспокоїтися.

Іноді закрадалася підозра, що він страждає якимось психічним розладом (професійним?), причиною якого запросто могли бути шість років служби польовим хірургом в Афганістані. Але хоч би що там було, він сподівався, що ніколи не дозволить собі чогось подібного. Ніколи. А якщо почне розуміти, що воно сильніше…

Хоча, можливо, саме тут і таїлася найбільша небезпека — коли він це зрозуміє, може бути вже занадто пізно…

Коли жовтки цілком просмажились, Лозинський переклав яєшню зі сковорідки на тарілку й почав вечеряти.

Ну й нехай! Зрештою, на їхній лікарні світ клином не зійшовся, і Земля не змінить орбіти, якщо він піде звідти сам. Ще не відомо хто кого позбудеться — вони його чи він їх! Таким було остаточне рішення.

Раптом із кімнати донісся приглушений стук, наче щось упало на підлогу…

Лозинський завмер, а потім повільно підвівся. Голова моментально перестала боліти.

Прислухався.

Це, мабуть, звалилася на підлогу книга, яку він читав перед виходом на роботу й залишив на краю тумбочки. Збірка детективів…

Лозинський зайшов у кімнату, намагаючись втримувати в полі зору весь її простір.

Ти знаєш, — запитав він себе, дивлячись на збірку детективів, що лежала біля тумбочки, — що деякі предмети мають властивість падати на підлогу, якщо їх кинути де попало? Чув про закон всесвітнього тяжіння?

Тільки звідки в нього це дивне відчуття чужої присутності..

Лозинський нагнувся за книгою… і раптом завмер, уже не сумніваючись у присутності стороннього…

Що це було? Рух? Чи, може…