Ганнібал

Барні трохи подумав.

— Ага. Але ти мусиш мені трохи допомогти. Давай домовимось: я зроблю над собою зусилля і спробую забути те, що побачив у душі, а ти мені більше не будеш цього показувати. І цицьок теж не виставляй, як на те пішло. Що скажеш?

— Я можу бути хорошим другом, Барні. Приходь завтра в маєток. Джуді вміє готувати, і я теж.

— Так, але не факт, що у вас це виходить так само добре, як у мене.

— На слабо? — відповіла Марґо.

Розділ 62

Доктор Лектер підніс до світла пляшку «шато-петрю». День тому він поставив її на денце, точно у вертикальну позицію, на той випадок, якщо у вині є осад. Він поглянув на наручний годинник і вирішив, що час це вино відкоркувати.

Ось що доктор Лектер вважав серйозним ризиком, який він залюбки погодився б оминути. Йому не хотілося вчинити необачно. Він бажав насолодитися кольором вина в кришталевому декантері. А що, як він зарано відкоркує пляшку, а потім вирішить, що в процесі декантації не варто втрачати чудодійний винний дух? На світлі було видно трохи осаду.

Він обережно, мов трепанував череп, вийняв корок і поклав вино в апарат для розливу, що пускався в рух завдяки важелю та шнеку й дозволяв нахиляти пляшку на частки сантиметра. Нехай солоне морське повітря зробить свою справу, а потім він вирішить, як чинити далі.

Він розвів багаття на грубому грудковому вугіллі й приготував собі напій, вино «ліле» й скибка помаранча на льоду, одночасно роздумуючи над fond[124], який розробляв уже кілька днів.

Доктора Лектера надихнули поради Александра Дюма щодо приготування бульйону. Усього три дні тому, після повернення з того лісу, де полювали на оленів, він додав у каструлю з бульйоном жирну ворону, яка встигла натоптатися ягодами ялівцю. Маленькі чорні пір’їнки попливли по спокійних водах затоки. Махове пір’я він зберіг, аби виготовити з нього плектри для клавесина.

Наразі доктор Лектер і собі почавив ягоди ялівцю й почав припускати цибулю-шалот у мідному сотейнику. Зав’язав бавовняну нитку охайним хірургічним вузлом навколо жмутика свіжих духмяних трав, поклав у сотейник і залив ополоником бульйону.

Вирізка, яку доктор Лектер дістав із керамічного горщика, потемніла від маринаду, з неї скрапувала рідина. Він витер її насухо, а тоді підгорнув вужчий край м’яса й перев’язав його, аби діаметр шматка був однаковим по всій довжині.

За деякий час вогонь розгорівся до потрібної температури, і доктор Лектер розподілив вугілля на дві ділянки: дуже гарячу й трохи холоднішу. Вирізка зашипіла на залізі й садом заклубочився сизий дим, що немов танцював під музику з колонок. Доктор Лектер поставив зворушливу композицію Генріха VIII «Якби запанувала справжня любов».

Пізно вночі, коли губи поплямовані червоним «шато-петрю», коли маленький кришталевий бокал із «шато дʼІкем» медового кольору стоїть на підсвічнику, доктор Лектер грає Баха. У його уяві крізь листопад біжить Старлінг. Перед нею вистрибують олені, несуться вгору схилом повз доктора Лектера, який нерухомо сидить на косогорі. Біг триває, триває, Лектер переходить до «Варіації 2» з «Ґольдберґ-варіацій», світло від свічок виграє на його рухливих руках — раптовий збій у мелодії, миттєвий образ закривавленого снігу й брудних зубів, цього разу не більш ніж спалах, що зникає з чітким, важким звуком, тюк, арбалетний болт проходить крізь череп — і ми знов опиняємось у затишному лісі, струменить музика, і у світлі, повнім квіткового пилку, Старлінг біжить геть з очей, зібране у хвіст волосся підскакує, мов оленячий хвостик, і далі, вже не відриваючись, доктор Лектер дограє варіацію до кінця, і западає тиша, солодка й насичена, як «шато дʼІкем».

Доктор Лектер підніс келих до світла. Свічка горіла за келихом, мов сонячні спалахи на воді, а вино набуло кольору зимового сонця на шкірі Кларіс Старлінг. Доктор подумав, що скоро в неї день народження. Замислився, чи не вціліла якась пляшка «шато дʼІкем» від року її народження.

Певно, варто зробити подарунок Кларіс Старлінг, якій за три тижні виповниться стільки ж років, скільки встиг прожити Христос.

Розділ 63

Тієї миті, коли доктор Лектер підняв винний бокал до свічки, А. Беннінг, яка допізна залишилась у ДНК-лабораторії, піднесла до світла гель з результатами електрофорезу і поглянула на смужки з червоними, синіми й жовтими крапками. То був зразок клітин епітелію із зубної щітки, яку доправили з палаццо Каппоні в мішку з італійською диппоштою.

— Гм-гм-гм-гм, — пробурмотіла вона й набрала номер Старлінг у Куантіко.