Ганнібал

Він так швидко відреагував на її недолю. Навіть якщо брати до уваги затримку листа через службу переадресації. Шкода, що ниточка з франкувальним апаратом обірвалася — цим лічильником у громадському місці міг скористатися будь-який злодюжка.

Скільки потрібно часу, щоб випуск «Народного базікала» дістався Італії? Бо саме звідти він дізнався про негаразди Старлінг, газету знайшли в палаццо Каппоні. Може, у цього скандального таблоїда є сторінка в Інтернеті? Окрім того, якщо доктор мав комп’ютер в Італії, то міг прочитати звіт про перестрілку на публічному сайті ФБР. Про що можна дізнатися з комп’ютера доктора Лектера?

У списку особистих речей, знайдених у палаццо Каппоні, ніякого комп’ютера не було.

Проте дещо вона таки бачила. Старлінг дістала фотографії з бібліотеки палаццо Каппоні. Ось знімок гарного стола, за яким він писав їй листа. А на столі — комп’ютер. Точніше, ноутбук «Філіпс». На подальших знімках його вже не було.

З великими труднощами, за допомогою словника, Старлінг склала текст факсу для флорентійської Квестури:

Fra le cose personali del dottor Lecter, c’è un computer portatile?[96]

Отож, маленькими кроками Кларіс Старлінг почала переслідувати доктора Лектера коридорами його смаків і була впевнена в цьому маршруті, хоча, може, без великих на те підстав.

Розділ 43

Асистент Мейсона Верджера Корделл одразу впізнав специфічний почерк, бо ж тримав на своєму столі зразок у рамочці. То був поштовий папір з готелю «Ексельсіор» у Флоренції.

Як і велика кількість багатіїв, яким випало жити в епоху Унабомбера[97], Мейсон мав власний флуороскоп для кореспонденції, подібний до тих, що в поштових відділеннях США.

Корделл натягнув рукавички й перевірив лист. Флуороскоп не виявив жодних дротів чи батарейок. Згідно з чіткими інструкціями Мейсона він скопіював лист і конверт на ксероксі, тримаючи папір пінцетом, а перед тим, як узяти копію та віднести її Мейсонові, одягнув нову пару рукавичок.

Ось що було написано знайомим каліграфічним почерком доктора Лектера:

Дорогий Мейсоне!

Дякую, що призначив таку велику винагороду за мою голову. Я б навіть радив її збільшити. Як система завчасного попередження винагорода працює краще за радар. Вона спокушає урядовців по всьому світі нехтувати службовими обов’язками та ганятися за мною самотужки, а результати сам бачиш.

Власне, я пишу, щоб освіжити тобі пам’ять на предмет твого колишнього носа. У тому натхненному інтерв’ю про шкідливість наркотиків, що ти на днях дав журналу «Ladies’ Home», ти стверджуєш, що згодував свій ніс разом із рештою обличчя двом песикам, Скіппі й Споту, що вихляли хвостами в тебе біля ніг. Це не так: ти сам його з’їв, на закуску.

Судячи з того, з яким хрумкотом ти його жував, я б сказав, що консистенція була подібною до курячих шлуночків. «На смак як курятина!» — ти сам тоді зауважив. Мені цей хрумкіт нагадав звуки, що я чув у бістро, коли французи наминали салат «ґезьє»[98].

Ти цього не пам’ятаєш, Мейсоне?

До речі, про курятину — під час терапії ти мені розповідав, що коли розбещував тих бідних дітей у літньому таборі, то з’ясував, що від шоколаду тобі уретру пече. Цього ти також не пригадуєш, правда?

Тобі не здається, що ти колись розповів мені багато такого, про що наразі не пам’ятаєш?

Між тобою і Єзавеллю, Мейсоне, є одна паралель. Ти ж знавець Біблії, то мусиш пригадати, що собаки з’їли обличчя Єзавелі, та й усю решту, після того як євнухи викинули її з вікна.

Твої люди могли вбити мене просто на вулиці. Але ти захотів отримати мене живцем, так? Від твоїх головорізів ішов такий аромат, що стає очевидним, які саме розваги ти для мене наготував. Мейсоне, Мейсоне. Оскільки ти так сильно хочеш мене побачити, дозволь тебе втішити — і ти знаєш, що я ніколи не брешу.