– Учора ми круто спрацювали. Я ж підтримав ваш план, усе вдалося на «відмінно».
– Ага. Тільки план же твій.
– Ми домовилися, здається. Ви самі наполягали.
– Не заперечую. Але ж ти після цього всього на коні.
– Я вам винен, бо погодився назвати ваш геніальний план своїм?
– Ти винен, синку, бо через тебе я відклав власні справи. Повір, значно важливіші за всю колотнечу з контрабасом. Ти мене використав по повній.
– Учора чув те саме. Покаявся. Бачте, результат непоганий.
– Чхав я на твій результат.
Максим легенько відсторонив Чотаря.
– Але він є. Не хочете робити операцію спільною заслугою – ваше право. Тільки нічого я вам не винен.
– Довести, що помиляєшся? Я можу.
Опер скосував на ковіньку у Вадимовій правиці.
– Нехай так. То що треба?
– Проклята дорога, чув? – Максим кивнув. – Протягом короткого часу на ній знайшли три трупи. Особа останньої жертви мені відома. Причина смерті теж. Треба встановити особи двох інших. Неофіційним шляхом тут я цього не зроблю. Ти можеш. Тепер ти все можеш.
– Не все.
– Багато чого. І ще. В окрузі останнім часом зникали безвісти люди. Поки це лише чутки, але диму без вогню не буває. До кінця дня, поки я буду в Луцьку, дізнайся мені про це по максимуму. Може, навіть якусь справу заводили.
– Нічого собі завданнячко!
– Вважай наказом. Виконаєш – між нами все вирівняється. Хоча все одно краще, аби потім ми ніде не перетиналися. Не люблю, коли мене зраджують. Навіть в інтересах справи. Ясно?
Замість відповіді Максим ступив убік, обійшов Чотаря, рушив до свого гурту.
Усе тобі ясно, подумав Вадим, проводжаючи оперативника поглядом.
ebooksa