– Чому? Сава Ярмолюк хотів укласти з тобою угоду, видати мою доньку.
– Хіба забула – він блефував. Поняття не має, де вона. Ніколи в очі не бачив. Поліцейське керівництво на таке не поведеться. Це не привід відкривати справу ані в Луцьку, ані в Києві.
– Отже, зникнення Яни – далі моя особиста справа?
– Наша.
– До чого тут ти?
– Тепер знайти твою доньку – справа моєї честі. Дозволив себе обдурити. Більше такого не буде.
– І що, є ідеї?
– Поки нема.
– Як же збираєшся діяти далі? Навмання?
Ольга випустила білий струмінь у його бік.
Чотар зрозумів її ставлення.
– Дуже перепрошую, пані Барво. Може, раптом у вас є певний план?
– Ти знущаєшся зараз?
– Жодним чином, – заперечив Вадим. – Чудово розумію тебе й твої почуття. Проте варто почати з того місця, на якому зупинилися. Контрабандисти – хибний слід. Але залишається село Піщане. Ми досі не знаємо, за яким дідьком Яну і Євгена понесло в ту задницю цивілізації. Навряд проста цікавість.
– Чому?
– Хіба не переконалася вчора? Ольго, про те село просто так не дізнаєшся! Туди треба мандрувати спеціально, із певною метою. Знатимемо її – просунемося вперед. Ну, і те, що вже казав: треба знайти людей, котрі бачили, як твоя донька з другом залишали Піщане.
– Як не знайдемо?
– Отже, вони з села нікуди не пішли, – зараз Чотар говорив упевнено. – Шукати їх треба там. Або в тих краях. Мені здається, довкола ще багато чого приховано.
– А не здається, що все це – чергова задачка, підігнана під готову неправильну відповідь?
– Повернуся – перевіримо.