Темні таємниці

– Дозвольте?

– Ви вже увійшли. Степан… Юрійович, здається?

– Штефан.

Коротун причинив за собою двері. Потім пройшов і сів на стілець, не чекаючи запрошення, як позавчора в ресторані. Ольга намагалася не дивитися на чорні кучерики, котрі вибивалися з-під розстебнутого коміра.

– Так, звісно. Вибачайте.

– Нічого. Багато хто плутає, – гість поклав руки на коліна. – Це ви даруйте за вторгнення, Ольго… Як вас…

– Просто Ольга, – вона сіла на ліжко, аби не стовбичити над ним. – Здається, минулого разу я не казала, у якому номері живу.

– Ой, дізнатися просто. Жінка з Києва, та, яка з кульгавим чоловіком. Де ваш супутник, до речі?

– Буде по обіді, сподіваюся, – щось у словах Штефана трохи різонуло вуха, та Ольга мотнула головою, поки не переймаючись. – Ви його шукаєте?

– Навпаки, вас.

– До ваших послуг, – вона зиркнула на годинник. – Пів на дванадцяту. Може, спустимося на каву?

– Краще не треба. Без того ризикую.

– Ризикуєте? – її брови стрибнули догори. – Що таке? – Не хочу, аби бачили нас разом. – Ви прийшли сюди, спитали, у якому я номері. Піднялися. Хіба це вже не привертає увагу? Якщо ви ховалися, то зараз конспірацію порушили.

– Нас не бачать разом, – Штефко впевнено правив своє. – Ми не на людях. А тут, у готелі, усім до лампи, хто до кого ходить, – й одразу, ніби наважився пірнути з містка й не хотів далі зволікати, бо на нього дивляться, випалив: – Ви ж доньку шукаєте.

Ольга напружилася.

– Шукаю.

– Показували мені її фото.

– А ви заявили – ніколи не бачили тієї дівчини.

– Я збрехав.

Вона мовби отримала сильного ляпаса. Реакція на подібне миттєва – бити у відповідь. Ольга подалася вперед, стиснувши кулаки. Штефко мимовіль відкинувся на спинку стільця, узявся руками за сидіння. Відчув небезпеку, бо потом стало тхнути дужче.