Трохи нагнувшись і розвернувшись до Ольги упівоберта, коротун помацав пальцями місце трохи вище потилиці.
– Били не по голові, а головою. Об щось тверде. Край пня, колоду, сучок на дереві. Я все ж фахівець, моїм висновкам вірити можна, – він забрав руку, повернувся в зручнішу позицію. – Не думайте, я досліджував рани. Там були частки дерева. Дрібні, зовсім мікроскопічні – але були. Ярмолюку про кожен такий випадок я доповідав. Він вимагав звіту особисто.
– І?
– Мені заборонили вказувати таку причину смерті. Дівчину родичі знайшли і забрали десь місяць тому. Хлопець третій тиждень лежить у нашому морзі. Тримаю на свій страх і ризик, особа не встановлена. А просто закопати… То вже занадто, чесне слово.
– Дівчина – хто?
– Десь у мене записано. Зараз не це важливо.
– Чому?
– Ви ж не її шукаєте, а свою доньку.
– Логічно, – Ольга змушена була погодитись. – Може, дико й цинічно прозвучить, та до незнайомої мені вбитої дівчини зараз не маю жодного інтересу. Де і коли бачили Яну?
– Приблизно тиждень тому. Запам’ятав, бо вона у вас яскрава.
– Не треба компліментів. Де?
– У нас місто маленьке…
– Де!!! – їй дедалі важче було тримати себе в руках.
– Я зустрічав з маршрутки посилку з Луцька. Товкся на автостанції. Якась дівчина питала, чим доїхати до Піщаного. Люди пояснювали: туди нічого не ходить, і взагалі їй туди не треба. Грішним ділом я теж долучився. Потім підійшов один такий Павло, місцевий таксист, приватний. Тут багато приватних, у кого машина – той таксує…
– Ну?
– Сказав – довезе, якщо треба. Дівчина сіла до нього й поїхала.
– Так, – Ольга зібралася з думками. – Чекайте. То була точно Яна?
– Точно. Для чого мені зараз брехати?
– Вона була сама?
– Сама. Здається, виглядала чи стурбованою, чи навіть наляканою трохи.
ebooksa