Темні таємниці

– Нехай, – зітхнула Ольга, втомлюючись від гри в слова. – Ще розберуся, що у вас тут робиться. Поки просто сіли й поїхали. Везіть туди, куди просила Яна.

– Десять гривень кілометр.

Замість відповіді Ольга обійшла «гольф» із пасажирського боку, сіла, хряснула дверцятами.

4

Поки не виїхали з міста, таксист мовчав.

Та щойно рушили трасою, Павло заговорив ніби до Ольги, але якщо поглянути збоку – швидше сам до себе. Дивився прямо на дорогу, розслаблено тримав руки на кермі, голос звучав рівно, без жодних емоцій, так натомлені професори викладають нецікаву лекцію байдужим до предмета студентам.

– Їздять сюди кому не ліньки. Ще розумію – озера. Хоча там уже все туристи засрали. Екзотики вони шукають. Морочать голову, і яйця заразом.

– Чого ви? – щиро здивувалася Ольга. – Хіба туристи вас не годують?

– Мене годувати не треба. Сам їм, – буркнув таксист, не повертаючи голови.

– Ви ж чудово розумієте, що маю на увазі. Якби не туристи, не мали б ви роботи.

– Хіба я її маю?

– Таксуєте. Гроші вам платять.

– Я на таксиста п’ять років не вчився в університеті. Вашому, до речі.

– Моєму?

– Чудово розумієте, про що я, – відповів Павло в тон, навіть трохи мавпуючи пасажирку. – У Києві вчився. Механіко-математичний факультет. Інженер-гідравлік, є така спеціальність.

Ольга глянула на таксиста з неприхованою повагою. Він же далі дивився прямо перед собою.

– Мабуть, у Шацьку важко працювати за фахом, – бовкнула вона і, зрозумівши нетактовність, одразу додала: – Вибачте.

– За що? Ну, нема для мене вдома роботи. А там, де її можна знайти, нема даху над головою. А, – Павло відмахнувся. – Як кажуть, не треба про сумне. Купив стару машину, тут, біля кордону, це дешевше. Місця тутешні знаю. Катаю всяких за гроші, якось живу.

Відчуття поваги швидко зникло.

– А ви, бачу, людей не дуже любите.