– Давно.
– Ви мусили її запам’ятати. Її звати Яна, – для чогось додала: – З Києва вона.
– Та яка мені різниця! Пасажири не називаються. Кажуть, куди їхати – і все.
Проте чоловік не стримався – відвів очі.
Більше Ользі нічого не треба було.
– Впізнали її, – просичала вона, шарпонула таксиста за лікоть. – Але даю останню підказку. Ви повезли мою доньку в Піщане.
– Туди нікому не треба. Хіба хто своєю машиною, тільки дуже рідко.
– Тим більше мали запам’ятати.
Павло сторожко покрутив головою.
– Знаєте, ви не кричіть, жіночко, – заговорив тихо, навіть скрадливо. – Не всім тут треба про таке знати й чути.
– Або ви зараз кажете, куди везли Яну, і ми їдемо туди, або я справді кричатиму. Поліцію покличу, там інакша розмова буде.
– Нє, – таксист вишкірився, показуючи на диво рівні, білі, ідеально здорові зуби. – Ви, жіночко, не тутешня. Не тому, що я вас тут вперше бачу, а я в Шацьку, вважайте, всіх знаю. А тому, що не в курсах: у нас тут поки нема поліції. Або, краще сказати, поліції зараз не до нас із вами.
– Чому? – вона знала відповідь, просто хотіла почути таксистову версію.
– Ярмолюку, начальнику місцевому, торба. Всі на вухах. У нас тут не така велика управа. Кажуть, чи не половину особового складу загребли, покривали місцевий контрабас, інші там гріхи. Ті, хто лишився, очухуються. Кажу – кричіть, ніхто не почує.
– Звучить як загроза.
– Та де загроза, – він знову вишкірився. – Розкажіть краще, за яким дідьком ваша доця попхалася в Піщане.
– Отже, ви її возили туди.
– Здаюся, – Павло підняв руки. – Каюся.
– Чому одразу не зізналися?
– Зізнаються, коли десь завинили.