Навіть здогадувався хто.
Не помилився.
Рипнули двері, почулися кроки, потім голос Макара Гнатюка:
– Очухався, бачу.
– Тобі яке діло… Підарас.
Чотар не збирався обзиватися, принаймні не так одразу. Вихопилося мимовіль, бо не знаходив іншого слова. Але Гнатюк образився й розізлився водночас. Підступив упритул, коротко замахнувся, уцілив Вадимові носаком берця між ноги.
Крику бранець не стримав.
З досвіду знав: гратися в героя з катівень не треба, ніхто не оцінить. Коли боляче – треба горлати. Чотар завив, оглушивши себе самого. Знову хряснули двері, хтось забіг, голосно запитав:
– Що тут?
– Вийди і зачини двері! – гаркнув Гнатюк.
Наказ виконали. Чотар застогнав, але вже тихіше – різкий біль згасав.
– Культурно поводься, – порадив Макар. – Ми тут не любимо, коли отак лаються.
– Виховані? Буває, – вицідив Вадим. – Потерплю. Хоч слів своїх не забиратиму. Ти вже почув мою думку про себе.
– Та мені однаково.
Гнатюк переступив через лежачого, хоч міг обійти. Пройшов у куток, узяв звідти табурет, який Вадим не розгледів зі свого місця, примостив поруч із бранцем. Важко присів, глянув згори вниз.
– Я ж можу про тебе ще не так сказати. Чесне слово, ви з подругою створили нам купу проблем. Мені особисто, як на те пішло.
– Та розумію.
– Ні хріна ти не розумієш! – вигукнув Гнатюк, знову копнув лежачого, але тепер легенько. – Я тут відповідаю за безпеку. Загалом за все забезпечення, але й за безпеку також. Тож повинен узяти відповідальність за тебе. А вибору, Чотарю, ти мені не лишаєш.
– Тобто?
– Сам усе розумієш. Накажеш тримати тебе тут на сталевому ланцюгу, поїти-годувати до кінця твого життя?