– Нас шукатимуть.
– Не сміши. Хіба інших не шукали? Чотарю, мені платять у тому числі за вміння прибирати після всього. Ваші речі з готелю заберуть. Машину подружки ти взяв раніше, свідки є. Куди ви подалися й де поділися – питання відкрите. Потім вас обох знайдуть у цій же машині. Де – не придумав ще, але скоро придумаю. Ну хіба чергова автокатастрофа когось в Україні здивує?
– Міг би трупи на прокляту дорогу підкинути.
– А, сподобалося? Тільки ж повторюватися не треба. Я взагалі поки припиню ту легенду розкручувати. Хоча, бач, народу подобається. Тягнуться, ведуться людці, мов медом намащено. Ох, як любить наш народ тікати від реальності.
Особливо тепер, коли війна.
– Ти й на війні спекулюєш?
– Чотарю, народ утомився! Утомився, чуєш?! У страшні казки завжди вірили, а нині й поготів, коли реальне життя страшніше. І потім, хто ведеться… Ті, кому жити не цікаво.
– Але й помирати не готові.
– Знаєш, то вже філософське питання. Якщо хтось начитався про прокляту дорогу й хоче пройтися нею, має готуватися. Мусить зрозуміти й прийняти: прогулянка може погано скінчитися. Це як на війну йти.
– Знову війна?
– Подумай сам. Пішов ти добровольцем, бо хочеш стати героєм. Тільки живим героєм, Чотарю, живим. Коли хтось іде туди, де стріляють, чомусь не думає – одного разу підстрелять його. Загинуть усі, але не я. Усі помруть – я залишуся. Тут така сама психологія.
Вадим закректав, поворушився, розвернувся, аби краще бачити Гнатюка.
– Згоден, на твої казочки хоч про прокляту дорогу, хоч про упирів, хоч про паралельні світи ведуться не найрозумніші. Так, є загальна потреба втекти від життя чимдалі. Особливо у великих містах. Але тобі і всім вам тут ніхто не дав права розпоряджатися життями цих людей. Хай не найрозумніших, проте живих, зі своїми слабкостями, помилками, поглядами, планами.
– Не хочу з тобою про це говорити.
– Та звісно, бо нема доводів на твою користь, – Чотар уже говорив упевнено. – Зате я можу дещо тобі розказати. Помилився, облажався, послухав Ольгу, тому й попхався в Піщане отак, проти ночі. Але не слухати її теж не міг. Мама доньку шукає, її не зупинити. Аби не твій фінт із таксистом, я б діяв інакше.
– Поки нічого не розумію. Белькочеш щось…
– Сьогодні зранку Ольга Барва нерозумно постукалася до твоєї хитрої спільноти в соцмережі. Ще два дні тому ти дізнався: дівчину Яну, яка попалася в тенета і яку ви тут тримаєте, активно шукає матір. Їй допомагає мент – пенсіонер, та не останній свого часу опер. Суміш гримуча, «коктейль Молотова» за ефектом, – Вадим перевів подих. – Спершу ти особисто переконав і навіть довів: Яна з другом були в Піщаному, але пішли звідси. Чесно? Я повірив. Але потім випала нагода отримати від одного молодого колеги боржок у вигляді недоступної мені інформації. Так я виявив, що твій псевдонім – Харон і під цією маркою ти дуриш легковірні голови. Мета – заманити їх до Піщаного. А факт, що люди на твої казочки ведуться, ти використав як виправдання власних дій. Мовляв, не хочуть жити в реальному світі – не житимуть узагалі. Готові померти. Збочена логіка, хіба ні?
– Знаєш, зараз не я це сказав.
– Слухай, Макаре, я ж купу ще міцніших горішків розколював! Ти діяв саме так. Тобою керували такі міркування. А докази – у тому доті, недалеко від твоєї дачі. Чи як ти там називаєш хутір.
– До чого тут дот?
ebooksa