– Швидко вирішуєте проблему… – Ольга проковтнула глевку грудку, що застрягла в горлі. – Знаходите донора. Людину, яку треба вбити заради збагачення. І так легко й просто говорите про це.
– Погано почули? – посмішка зникла, знову з’явилася сувора класна дама. – Мене зовсім не цікавило, де Макар Гнатюк знаходить матеріал.
– Людський матеріал, – протягнула Ольга. – Ну звісно, десь ми вже таке чули. Я навіть знаю де. Інакше, ніж матеріалом, у Радянському Союзі людей не називали. Плекаєте ваші традиції тут, на окремій території.
– Не читайте мені мораль! – зараз Таміла промовляла зневажливо. – У тій ненависній вам країні ніхто б не дозволив вам займатися, чим завгодно. А вашій доньці – забивати голову різною дурнею. Ви б працювали, вона б училася, аби потім отримати роботу і з часом – окрему квартиру. До речі, війни б не було. І все, до цієї теми більше вертатися не хочу. Не маю часу й бажання в чомусь переконувати таких, як ви.
Лікарка ступила до дверей.
– Чекайте! – Ольга подалася вперед. – Добре, гаразд, я все зрозуміла. Скільки потім ще було операцій?
– Шість, – це прозвучало гордо, вона не приховувала бажання похвалитися успіхами. – І ваша донька з другом – перша пара. До того приходили поодинокі шукачі гострих відчуттів.
– Потрапляли в тенета, хочете сказати.
– Та як завгодно. Результат важливіший. Мали б мороку з тим Женею, аби він сам не допоміг, тікати чомусь почав, – вона зітхнула. – Про збагачення ви дарма. Гроші, отримані за першу операцію, повністю пішли на обладнання. Гнатюк навіть погодився нічого не брати собі, лиш заплатив своїм людям за роботу, – це слово знову змусило Ольгу здригнутися. – Від винагороди я відмовилася й після другої. Моя винагорода – відродження нашого маленького раю. Маємо сучасну операційну, якісне обладнання для діагностики. Бачте, почали робити палати.
– Щоб поставити вбивства на конвеєр.
– Мені вже з вами не цікаво, – зітхнула Таміла. – Те, що ви називаєте смертю, я називаю новим життям. До вашого відома: селяни знають, що я роблю.
– Про вбивства?
– Про те, що скоро житимемо, як раніше. Зароблені гроші діляться на всіх. Жителі Піщаного мають додаток до злиденних пенсій, призначених цією державою, – вона скривилася. – Мої односельці працювали все життя, і якби вороги не розвалили велику країну, мали б значно більші, гідні виплати. Ще й отримували б вчасно. Нічого, я поступово повертаю старі стабільні часи.
– Ви божевільна, – упевнено сказала Ольга. – Одного такого я вже бачила сьогодні. Та ви ще більш несповна розуму.
– Кажете, несповна? Тоді як мені, нерозумній, удалося за півтора року те, чого не змогла мені забезпечити держава Україна за чверть століття? Виходить, бракує божевільних, – Таміла мовила так, ніби підводила жирну риску. – Сюди спеціально приїжджають талановиті амбітні лікарі, котрим не дають розвернутися на повну силу. Вони не бачать складу злочину в тому, що хворому пересаджують здоровий орган. Донори їх, як і мене, теж не хвилюють. А мене вже не ображає недовіра. Нехай не роблю операцій сама, тут справді треба мати певну практику. Хоч зробити розтин ще могла б…
– Вам дуже цього хочеться?
– Відчути себе знову потрібною як медик? Звичайно! Це ж ви сьогодні вчитеся на одне, якщо взагалі вчитеся, і заробляєте інакше, не тим, на що вчилися. У країні, яку ви ненавидите, цього б ніхто не дозволив. Тепер, шановна, точно все. Забалакалася тут, але ж просвітити вас треба.
Таміла знову ступила до виходу.
– Та стійте ж! – знову вигукнула Ольга. – Яна! Ви нічого не сказали про Яну!
– Ваша донька абсолютно здорова. І сьогодні, вже за кілька годин, з її допомогою врятують життя одній дівчині, майже її ровесниці.
ebooksa