– Про своє.
Чотар не збирався звітувати Максимові про раптовий здогад, на який він його наштовхнув. Не дуже хороші новини для Ольги Барви. Але і тут із поганими висновками не слід поспішати.
– Так і я про своє! – заговорив Максим гаряче, з придихом. – Ви сьогодні зустрічалися тут із місцевим патологоанатомом. Учора вийшли на нього через одного давнього знайомого в поліції. Ви не знаєте цього, та у нас цей контакт – спільний. Мене зацікавило, що в глибокій провінції робить пенсіонер-поліцейський. Ще й який поліцейський! Вовкодав!
– Я тебе прошу, – відмахнувся Вадим. – Це вони мають себе за вовків чи навіть левів і тигрів. Насправді щури, бридкі істоти. Шкідники, ще й заразу розносять.
– Отже, ви щуролов, – посміхнувся Максим. – Теж непогано. Дехто вважає вас легендою місцевого масштабу.
– Досить підлизувати. Вважай, відтанув. Ближче до діла. – Слово за слово, дізнався – ви в Піщане збираєтесь. Моя робота такі відомості збирати, я не навмисне…
– Голову мені не мороч. Якраз навмисне, коли твій інтерес мене стосується.
– Нехай, – погодився Максим. – Хочу попросити про допомогу. Як колега колезі. Та й навряд чи вам байдуже до розказаного.
– Тільки не тисни на патріотизм, відчуття справедливості і подібну пафосну дурню. Не пройде, зі мною так точно.
– Вадиме Назаровичу, ваша поява в Піщаному ні в кого жодних підозр не викличе, – говорив так, ніби не чув щойно сказаного. – Раптом надибаєте перевалочну базу контрабандистів? Серед селян напевне хтось пов’язаний із контрабасом. Піщане – маленьке й депресивне. Хто не виїхав, виживає, як може. Не здивуюся, якщо на контрабасі грає як не половина села, то третина. Місце для злочинного кубла ідеальне. Ще й не для одного.
– Ага. Ще трохи, і Піщане постане центром всього земного Зла.
– Я не про це кажу! – зараз у Максимовому голосі чувся відчай.
– Поговорили, – Чотар підвівся, підхопив ковіньку.
– А…
На молодого чоловіка шкода було дивитися. Обличчя його відбивало крах усіх надій. Хотів собі підвестися, та мовби приклеївся до стільця.
– Бе, – криво посміхнувся Вадим. – Поговорили, кажу. Домовилися. Побуду трохи твоїм таємним агентом. Хоч не хоч, а доведеться тобі залишити свій номер. Бо як інакше на зв’язок виходити.
Максима помітно відпустило. Лице навіть трохи порожевіло.
– Усе одно краще телефон не світити. Хтозна, як усе піде. Ви ж повернетесь, не лишитеся там. А я чекатиму на вас тут щовечора. Від завтра, скажімо, після шостої.
Він підвівся. Чоловіки закріпили угоду потисканням рук.
Заплатив Максим.