Максим зібрався з думками.
– Працюємо по контрабанді, – повів обережно, говорячи паузами й старанно добираючи слова. – Тут налагоджено канал через білоруський кордон. Історія така, – він дав своєму кухлеві легенького щигля. – Одна група насобачилася тягати на той бік невеликі партії цигарок. Звичайна справа. Зірок із неба не хапали, та всім задіяним у схемі на булку з маслом вистачало. Потім канал накололи серйозніші люди й включили у свій бізнес-план. Отак вималювався досить складний ланцюжок. Із Середньої Азії через Росію женуть наркотики в країни Європи. Білорусь – зручна транзитна зона, як і Україна, – його вказівний палець почав їздити поверхнею столу, рисуючи невидимі схеми. – З Росії партія заходить у Білорусь. Звідти – до нас, через цю територію. Сліди ведуть до Устилуга, там пункт пропуску, і погранці напевне в темі. Хоча може бути інша дірка на кордоні. Навіть напевне є. Бо на той, білоруський бік, крізь ту саму діру тече контрафактний алкоголь.
– Я так розумію, звідси наркотики йдуть до Польщі.
– І навряд чи там затримуються. Розумієте тепер масштаби операції?
– Не зовсім. Ще не знаю про свою в ній роль.
Максим поклав ногу на ногу, знову постукав по кухлю.
– Санкції на зустріч із вами я не маю.
– Не тягни кота за яйця.
– Думаю, як правильно почати.
– Даю безкоштовну пораду: почни нігтем від самого початку, синку.
– О’кей, – зараз він явно наслідував котрогось із крутих персонажів американського кіно. – Моє завдання: виявити не так канал, як тих, хто його контролює. Потім дізнатися про час та місце чергового транзиту. Маякнути. Захоплення проведуть швидко, люди щодня на низькому старті й на нервах. Головна проблема – містечко маленьке. До туристів звикли, але приїжджі тут живуть недовго. Чим більше чужих тут крутиться, тим більше ризику привернути до себе увагу. Кажу ж: чужі тут не ходять.
– Я теж не місцевий.
– Але до вас питань нема!
– З чого ти взяв?
– Ви шукаєте зниклу київську дівчину. Разом із її мамою. Маєте цілком зрозумілий, легальний привід навідати Піщане.
Чотар потроху почав ловити хід Максимових думок, та все одно вирішив не давати взнаки.
– Піщане тут яким боком?
– Глухий кут. Найвіддаленіша точка району та найближча до кордону. Вадиме Назаровичу, – він заговорив тихіше, для чогось озирнувшись, – я ж тут не даремно кручуся. За моїми відомостями, перевалочна база контрабандистів облаштована десь у Піщаному чи околицях. Місце тим більше безпечне, що туди мало хто забрідає.
– А кожен чужий мов на долоні…
– Ви про що?