Темні таємниці

Ольга не заспокоїлася, зібралася знову заперечити.

Чотар знову скинув швидкість і загальмував.

– Що сталося? – запитала стривожено.

– Нічого особливого. Ми просто приїхали.

– Куди?

Покрутивши головою, вона не побачила довкола нічого, крім поля й лісових стін.

– На фінішну пряму. Якщо карти не брешуть, ось ця дорога заведе нас прямісінько в Піщане. Туди, де ми маємо розкрити всі темні таємниці.

Чотар кивнув ліворуч.

2

Перше враження – апендикс.

Іншого порівняння для побаченого Ольга не знайшла. Вони їхали широкою трасою, що нікуди не звертала, у бік, протилежний учорашньому напряму. Лише тут, в одному місці, від неї мовби відбрунькувався відросток. Тягнувся точно прямо, лежав перпендикулярно, кінець зникав між деревами.

Дорога виглядала дуже штучно.

– Так і є, – Вадим ніби прочитав її думки. – Я цікавився. Її проклали у середині сімдесятих. До того, як уже знаєте, у Піщане діставалися лише шляхом, який навідали вчора. Не дуже зручно, погодьтеся. У цьому ж місці, казали, розчищали ліс. Частину навіть вирубали, пеньки викорчували.

– Усе для того, аби мати дорогу у віддалене село?

– Не забувайте: там збудували елітний санаторій. Пустили спеціальні автобуси з Шацька й навіть із Луцька. Тепер дорога в жахливому стані, та все одно хоч якісь залишки асфальту. Уперед.

Викрутивши «бублика» вліво, Чотар акуратно повернув, вирівняв машину.

Спершу рухалися не так, як по основній трасі, та все ж рівненько. Проте щойно віддалилися кілометрів на п’ять і наблизилися до лісу, під колесами побільшало ям. Вадимові довелося рухатися повільно, аби не влетіти в котрусь із них. Та все одно кожну об’їхати не виходило. Тож мандрівка в Піщане поступово перетворилася на щось подібне до автородео.

Далі дорога повела між деревами. Ольга відчула те саме, що вчора, – наче їде в пастку, мишоловку. Зараз позад неї зачиняться дверцята – і привіт, не вибратися. Прикрість була ще й у тому, що не лізти в пастку вона не могла, не мала права. Адже приманкою служить єдина, рідна, кохана донька, хай наробила дурниць. Ольга налаштувалася на будь-які неприємності й готова була все подолати, аби в результаті хоч щось дізнатися про Яну. Хтозна, раптом останніми днями вона дійсно накручує себе без міри. Проте загальна атмосфера цілковито відповідала настрою.

– Не бачу вказівників, – мовила.

– Яких?