– Вони не стирчали в наметі, – промовив сам до себе тихо, потому розвернувся, повторив уже голосно: – Женя з Яною не могли залізти в намет і отак сидіти. Усередині чи біля нього, хоч яким би затишним не виглядав для парочки ваш садок, Макаре.
– А з цього що випливає? Я не бачив, чим вони займалися. Дозволив перебути, залишив у спокої.
– Але якщо вони зайшли аж сюди, то не могли лишитися тут! – ковінька постукала спершу об землю, потім об огорожу. – Є де гуляти. Он там, наприклад, що?
Кінець ковіньки, мов шкільна указка, показав на невеличку споруду далеко серед поля.
– Дот, – пояснила Таміла. – Довкола чимало таких. По селу зо два десятки набереться. Хіба не знаєте?
– Не знаємо, – Чотар відповів за обох.
– Їм років сто. Добротні, ще з часів Першої світової. Там зберігалися боєприпаси російської армії, царської. Потім щось вивезли, щось використали. Первісне призначення вони втратили, так у нас же народ хазяйновитий. Під погреби все це переробив. Картоплю тримають, капусту, моркву, реманент усілякий. Чого ж добру пропадати.
– Ваша власність? – Вадим глянув на Гнатюка.
– Мені тут усього вистачає. Нащо мені той дот, – пирхнув Макар.
– Зараз там що?
– Поняття не маю, – відповідь прозвучала щиро.
– Навіть не навідувалися туди?
– Чого ж, ходив, роздивлявся. Для мене, повторюся, цінності немає жодної. Там замок висить.
– Замок? – брови Чотаря скочили вгору. – Отже, там є щось?
– Може, – мисливець знову пирхнув. – Ключів нема. Ламати не звик.
– То в доту є власник?
– Біля чиєї хати стоїть – той і хазяйнує.
– Він же он де, далеченько. Не біля хати.
– Ну, отже, нічий.
– Коли так – чому замок?