– А-а-ах! Еге-гей! О-о-о!
– Тю, – знизав плечима Чотар.
– Хіба вам не хочеться заволати від захвату, коли бачите все це? – Гнатюк говорив і поводився так, ніби володів усім довкола. – Хіба треба ще щось для щастя? Чисте повітря, крижана вода, ліс, куди ніхто зі своїм сміттям носа не пхне. А річка! Гляньте, яка річка! Піщанка називається, від неї й село пішло. Головне, не глибока. По шию посередині, – показав ребром долоні біля борлака. – Але тільки тут, нижче за течією вже з головою може бути, за два метри. Отам спустишся човном, закинеш на щуку… Як потрапив сюди вперше, зрозумів – моє.
– А як потрапили? – обережно запитав Чотар.
– Місцевий же, – відповів, мовби саме собою зрозуміле.
– Я теж із Луцька. Звісно, чув про Піщане, та ніколи не був. Не тягнуло, нагоди не випадало.
– А мені випала! – сказав Макар, мовби хвалився великою перемогою. – Маю сантименти до цих місць. Коли ще санаторій діяв, батько тут лікувався. Так-так, партійний працівник, – випередив можливі запитання. – Нічого поганого нікому не робив. Складно було роздобути сюди путівку місцевим партійним керівникам. У третю чергу або в четверту чергу потрапляли, якщо взагалі такі черги існували. Думаєте, у ті часи легко працювалося порядним людям? Чи вважаєте, партквитки лише негідники мали, садисти й людожери?
– До чого тут людожери… – кинула Ольга.
– То він перебільшує, – пояснила Таміла. – Завжди так, коли згадує тата. Я його пам’ятаю.
– Скажете, поганою був людиною? До речі, після курсу лікування в «Затишку» прожив до дев’яноста семи. Три роки тому його поховав.
– Вірю, що ваш батько був гідною людиною, – мовив Чотар стримано. – Але ж ми тут з іншою метою.
– Поясніть її, до речі. Хочете подивитися, де ночували ваші діти? Так прошу дуже!
Гнатюк широко розчахнув невисоку хистку хвіртку, пропустив гостей усередину. Таміла увійшла останньою, зупинилася біля огорожі й демонстративно схрестила руки на грудях, зайнявши позицію стороннього спостерігача. Тим часом ані Ольга, ані Чотар не визначилися, що саме шукатимуть у цьому райському куточку. Здавати назад теж не могли, адже самі виявили бажання забратися у найвіддаленіший кут Піщаного. Хутір розкинувся або на краю села, або вже за його межами.
– Хто тут раніше жив? – поцікавилась Ольга.
– Якщо це має для вас значення – один дід. Поховав свою бабу, а діти виїхали з села, як багато хто. Визнаю, сторгував хату за смішні гроші.
– Хіба рай коштує дешево?
Макар уловив у словах Чотаря іронію, відповів серйозно: – Має свою ціну. Ніхто не переплачуватиме навіть за таке ідеальне місце в наш час. Можливо, колись Піщане пожвавиться, тут я солідарний із Григорівною. Рекламую його всіляко, навіть ще двох дачників затягнув. Щоправда, довго не протрималися. Хати прикупили, та не навідуються.
– Морока, – озвалася Таміла.
Чотар крутнув ковіньку в руці.
– Рекламуєте, значить. І проклята дорога – рекламний хід? Ваша робота чи, може, пані Радзівіл?
ebooksa