Темні таємниці

Один раз посмакувати можна. Завтра організуємо. З пивом?

– Ви що! Я не п’ю, не курю, яке пиво! Дивно від вас це чути після всього.

– Жартую. Перевірка. Гаразд, поласуєш. Іди ще прогуляйся. У мене справи.

– Чекайте!

– Щось іще? До вугра?

– Цербер.

– Прошу?

– Не просто триголове чудовисько з отрутою замість слини й зміями замість шерсті. Думаєте, не знаю? Це охоронець пекла. Входу до пекла.

– Тому ти так охрестила…

– Навіяло.

Частина четверта

Контрабанда і торгівля

1

Ніколи не був слабаком Вадим Чотар.

Маючи такого тата, хлопцеві неможливо уникнути фізичного гартування. Батько вчив не битися, а захищатися. Уміння, бажання й необхідність нападати прийшли спершу в армії, потім – коли пішов служити в міліцію. Здачі давав завжди, хоча до нього й не чіплялися, тож не часто мав нагоду огризнутися, показуючи чоловічий характер.

Але одного разу, давно, коли йому тільки виповнилося п’ятнадцять, Вадима сильно побили – і він дозволив. Тобто, не опирався, коли товкли, лиш старався прикрити голову, пах та живіт. На ногах тримався до останнього, а коли впав – торбити припинили. За тодішніми законами, бити лежачого вважалося ганьбою й паскудством. Коли четвірка розійшлася, він полежав у березневій грязюці хвилин десять, потім підвівся, узяв відкинутий убік портфель і почалапав додому. Де розказав наляканій мамі й обуреному батькові: напали петеушники, вимагали грошей, було їх восьмеро, усі селюки, нікого не знає.

Татову реакцію Вадим прорахував добре: останнє, що зробив би Назар Чотар, так це пішов би в міліцію писати заяву. Син не встояв проти навали, буває. Хіба міліція шукатиме винних? Років за два-три ті петеушники неодмінно самі попадуться на чомусь, та хоч на хуліганстві. А то й на крадіжці чи грабунку. Усі, хто з ПТУ, – потенційні злочинці, коли вони сядуть – питання часу. Якщо так, для чого напружуватися й випереджати події. Надалі просто зважати треба. Зуби цілі, кістки теж, струсу мозку нема, інше загоїться.

Вадим жив тими спогадами довго. З віком удавалося притлумлювати, та зринало й оживало, коли хтось приносив чергову заяву про зникнення близької людини. Хоч служив у іншому підрозділі карного розшуку, усе одно при нагоді приймав їх, маючи потім проблеми від колег та начальства. Нікому не хотілося брати на відділ або управління заздалегідь безперспективну справу – розшук зниклих безвісти. Поверталися вони самі, живими та здоровими, в одному випадку з десяти. Решту або не знаходили ніколи, або одного разу виявляли труп, і тоді доводилося чіпляти на себе «мокре». Подібні справи майже ніколи не розкривалися, їх передавали новачкам як естафету, аби пройшли своєрідний курс молодого бійця. І всі, хто мав змогу, шукали будь-якої законної нагоди списати «глухаря» в архів, забувши, мов страшний сон.

Усі.

Окрім Чотаря, якого колись за подібне відлупцювали.