Не думав, що аж такий. Добре все, пане Чотар?
Він покрутив головою, намагаючись побачити, хто говорить. Та чоловік сам виступив збоку наперед. Широко розставивши ноги, запхав руки глибоко в кишені мішкуватих джинсів, поверх яких одягнув такий самий просторий легенький сірий светр. Рукави засукав до ліктів, відкривши жилаві, міцні, схожі на гілки старого дуба руки. Праву прикрашало татуювання – величезний як для малюнка на руці синій якір.
– Подобається? – чоловік перехопив погляд.
– У натуральну величину. Уявляю, що в тебе на задниці. – Ага, давай, пащекуй. Смішно, – слова зовсім не зачепили. – Тут у мене четверо свідків, я п’ятий. Усі разом ми підтвердимо, де й кому скажеш, що ти поводився гідно, сміливо. Як належить справжньому мужикові. Вважай, кураж і незламний дух зафіксовані, далі пропоную говорити серйозно.
– Про що? – і тут же: – Ольга де?
– Твоя подружка?
– Моя супутниця.
Чоловік глянув кудись убік, Вадим одразу почув її голос: – Я тут! Я тут!
– Усе гаразд? – крикнув Чотар.
– Нормально, – відгукнулася Ольга. – Жива.
– Хоч пальцем її…
– Тихо будь, – татуйований не дав договорити.
Він присів навпочіпки, аби опинитися на одному рівні з полоненим. Чотар тепер зміг роздивитися чіткі, правильні, хижацькі риси, маленьку горбинку на носі, сірі колючі очі, трохи відстовбурчені, загострені вгору вуха. Формою вони нагадували вовчі або бійцівської собаки на кшталт добермана. Стрижка коротка, але не поголена. Йоржик, типова манера стригтися серед військових чи інших силовиків. Колись Чотар сам таку полюбляв.
– Ми не знайомі, – вицідив. – Тобто, ти мене знаєш. Я тебе – ні.
– Краще б і не знав, – татуйований ковзнув по розмальованій руці. – То я на флоті колись служив. Молодий, зелений. Потім вивести можна було, але нащо. Минуле, його не витравиш. Як ось твоє.
– Не розумію.
Замість відповіді чоловік поліз у задню кишеню джинсів, тицьнув витягнуте Чотареві просто під ніс.
– Усе ясно?
– Підполковник Ярмолюк Сава Дмитрович.
– Ясно, питаю?
ebooksa