Темні таємниці

– Рідкісне ім’я – Сава. Чому не Савелій?

– Запитаєш у тих, хто записував. Та й яке тобі діло? Чому мене так батьки назвали – останнє, чим маєш перейматися.

– Звання відповідає посаді не менш ніж начальника поліції. – Бач, як швидко все вирахував, – Ярмолюк заховав службове посвідчення назад. – Я від тебе не ховаюся, Вадиме Чотар, бо ти на моїй території. І сам мусив би ховатися від мене. Чи принаймні не пхати носа туди, куди не просять.

– Звідки ти мене знаєш? Ще раз питаю.

– Не в тому ти становищі, аби я тобі звітував. Можеш повірити: твій послужний список, причому повний, я роздобув уже до обіду. Щойно дізнався, що тут вештається кульгавий пенсіонер, якому більше за всіх треба. Не сидиться на пенсії? Чи, може, мала?

– Вистачає.

– Підкинути грошенят не пропоную. Я взагалі не збираюся, Чотарю, витрачати на тебе навіть гривню. Тут, – Ярмолюк зробив рукою півколо, – без мого відома комар не пискне. Не питатиму, що ти тут робиш, прикрившись бабою. Збрешеш усе одно, а я й без того в курсі. Торгуватися так само не збираюся. Не пропонуватиму грошей, аби забрався звідси геть чи хоча б мовчав. Узагалі, ані тобі, ані жінці, яка з тобою, нічого не загрожує, якщо обоє поведетеся розумно й правильно.

– Це, по-твоєму, як?

Начальник поліції знову випростався, розім’яв ноги, зробив кілька гімнастичних рухів руками. Потому легенько ляснув долонею об долоню.

– Зараз ви обоє тут, у лісі, сидите задля розуміння: я все контролюю. І можу в себе на території теж усе, без жодних «майже». Злий на себе, що проморгав. Але ті, хто тебе послав, діяли правильно. Підпрягли пенсіонера, ще й каліку. Такий в око не впадає, а в теорії – безпечний. Словом, аби не вчасний сигнал… А! – відмахнувся. – Усе одно до вечора я б вас злапав, без варіантів. Та краще раніше, згоден?

– Не знаю.

– Поясню. Для вас краще, Чотарю, для вас. Якби зловив вас, коли все почалося – точно живими б не виплуталися. Знайшли б вас на проклятій дорозі, чули про таку? Та чули, чули… Для чого мені на господарстві два трупи, можеш пояснити? Ти ж бувалий, Чотарю.

– Ще два.

– Тобто?

– До трьох на додачу. Якщо їх не більше.

– Не розумію, про що белькочеш. Та думай, як думається. Важливо, аби ви обоє почули інше, – Ярмолюк заговорив голосніше, звертаючись не лише до Вадима, а й до присутніх, яких не було в полі зору. – Будь-яка дорога в Піщане для вас закрита. Нема чого вам там робити. Глухо, нудно, люди тамтешні чужих стережуться. Це перше. Друге – зараз спокійно, в компанії моїх хлопців, вертаєтесь у Шацьк. Сидите у своєму готелі, нікуди не виходите. Ви під наглядом, навіть якщо й не помітите цього. Завтра вранці їдете, звідки приїхали. І ще: можеш, Чотарю, доповідати що завгодно кому завгодно. Маєш же ніби відзвітувати, завдання ж отримав. Нехай сюди хоч усім особовим складом пхаються з Луцька чи навіть Києва. Тут, на моїй землі, Інтерпол зуби зітре. Я не хвалюся, так є й буде. Але все одно попрошу: спробуй, чоловіче мудрий, якось так на пальцях пояснити будь-якому начальству: ловити на чомусь Саву Ярмолюка – марна справа. Репутаційна втрата, знаєш такий вислів? Простіше або домовлятися, та маю великий сумнів, або не звертати уваги. В обмін на таке ставлення я гарантую порядок у курортному регіоні. Жодна падлюка не стирить у відпочивальника навіть порожній гаманець. Тут буде чи не єдина безпечна територія в Україні. Навіть правил дорожнього руху ніхто не порушить. Гарантія. То перекажеш?

– Кому?

– Вимкни дурня, Чотарю. Хоча… – підполковник потер якір на руці. – Ти мене почув. Більше не маю, що тобі сказати. Може, питання є?

– Дівчина – де?

Ярмолюк завмер, ніби пропустив удар під час бійки і тепер оговтується, міркуючи, що то було.