– Тобі дівчину треба?
– Підполковнику, тепер ти вимкни дурня. Дівчина, Яна Барва, – де вона? Повернеш її – і ми поїдемо відразу, без будь-якої торгівлі, умов та іншої дурні. Адже бачу, що ти непробивний, боятися тобі нема кого й чого. Тим більше пенсіонера-каліку і слабку жінку.
– Не така вже й слабка. Знаєш, як влупила моєму Жорику по яйцях?
– Мало! – долинув ззаду Ольжин вигук.
– Згоден, сам іноді хочу йому надавати, – відповів Ярмолюк, потім знову глянув на бранця згори вниз. – Давай так. Їдьте назад, сидіть собі в готелі. Щойно закінчу свої справи, зустрінемося, перекинемо по чарці, про все поговоримо. Чесне слово, зараз ніколи, час іде.
– Вадиме, ні! – крикнула Ольга.
Чотар поворушився, знову відчув біль у вивернутих руках. – Банкуй, підполковнику. Хто б сперечався – я не буду.
Не та ситуація, не те становище.
– Правду, значить, казали – мудрий ти, – кивнув Ярмолюк. – Або щонайменше не дурень.
– Треба сприймати як високу оцінку?
– Та розумій, як хочеш, – поліцейський відступив на два кроки, зробив комусь невидимому жест правицею: – Можна, Жорику. Гості наші все зрозуміли.
Сказав – і пішов геть, швидко зникнувши з поля зору поміж дерев.
Наче вигулькнув із повітря і в ньому ж розчинився.
Замість нього перед Чотарем виріс худий, кирпатий, якщо й схожий на поліцейського, то хіба на персонажа з комедії молодик. Підморгнув Вадимові. Покрутив у руці ключик від кайданків. Підкинув на долоні, хотів зловити – не вийшло.
Нахилився.
Підняв.
3
До Шацька повернулися близько четвертої.
Чотар сів за кермо. Ольга не заперечувала, усю дорогу мовчала й позирала то в дзеркальце на седан, що рухався позаду на невеликій відстані, то перед собою у вікно – на пікап, котрий тримався попереду. У місті конвой одразу роз’їхався в різні боки, та це зовсім не означало, що їх лишили в спокої та без нагляду. Кермуючи до готелю, Чотар відчував на потилиці гострий погляд сірих очей Сави Ярмолюка, хоч розумів – дурня воно все й самонавіювання.
Навпаки – переконався в правильності напряму пошуку й нарешті отримав потрібний результат.
ebooksa