Їм потрібно чимось зайнятися. Вона починає з фойє, миє старовинну вентиляційну решітку. Різьблені ґрати вкриті шаром пилу, і їх треба потерти руками. Вона бере цеберко теплої води й ганчірку та, сівши на підлозі біля вхідних дверей, починає відтирати решітку, заходячи ганчіркою глибоко між смужками. Це її заспокоює.
Поки вона там сидить, приходить пошта, водоспадом протікаючи крізь отвір у дверях і приземлюючись біля неї, ошелешуючи її. Вона дивиться на купу конвертів на підлозі й завмирає. Можливо, це знову листи ненависті. Цього вона не витримає. Але що як там є щось іще? Вона відкладає мокру ганчірку, обтирає досуха руки об джинси та починає сортувати конверти. Жодного конверта з друкованою адресою на наклеєній табличці, схожого на той, у якому прийшов зелений комбінезончик, немає. Анна помічає, що затамувала подих, і дозволяє собі видихнути.
Анна не відкриває листів. Вона воліла б викинути їх усі одразу, але Марко змусив її пообіцяти все зберегти. Він щодня проглядає кожен із них, сподіваючись, що викрадач знову спробує зв’язатися з ними. Про те, що в них пишеться, він їй не розповідає.
Анна бере своє цеберко й ганчірку та йде нагору, аби помити решітку ще й там. Вона починає з кабінету в кінці коридору. Коли вона витягає стару декоративну решітку, щоб їй було зручніше її помити, то помічає щось темне й маленьке у вентиляційній шахті. Здивована, вона придивляється до предмета зблизька, боячись побачити мертву мишу чи навіть дохлого щура. Але це не щур. Це мобільний телефон.
Анна ховає голову між колінами й концентрується на тому, щоб не зомліти. Це схоже на панічну атаку, ніби її тіло раптом утратило всю кров. Перед її очима чорні кола. За декілька секунд запаморочення минає й вона підіймає голову. Дивиться на мобільний у шахті. Десь у глибині душі їй хочеться закрити решітку, спуститися вниз, випити чашку кави й удати, ніби вона нічого не бачила. Але вона простягає руку, щоб дістати той телефон. Вона сильно смикає, і він опиняється у неї в руці. Його було приклеєно до шахти сріблястим скотчем.
Вона витріщається на мобільник. Вона бачить його вперше. Це не телефон Марко. Він завжди носить його із собою. Але вона не може брехати собі. Хтось заховав цей телефон у їхньому будинку, і це була не вона.
У Марко є секретний мобільник. Але навіщо?
Її першим здогадом була Синтія. То що, в них таки роман? Чи є хтось інший? Часом він затримується на роботі. А вона товста й пригнічена. Але до того вечора у Синтії вона ніколи не припускала, що він може насправді їй зраджувати. Можливо, вона просто сліпа. Можливо, цілковита дурепа. Дружина завжди дізнається останньою, чи не так?
Телефон видається новим. Вона вмикає його. Екран засвічується. Тож він тримає його зарядженим. Та щоб його розблокувати, треба з’єднати крапки у правильній послідовності. А вона її не знає. Вона не знає навіть, як розблоковується звичайний телефон Марко. Вона робить декілька спроб, але після завеликої кількості помилок він перестає реагувати.
«Думай», — каже вона собі, але думати не вдається. Вона сидить, заклякла, тримаючи телефон, ніби витесана з криги.
Поки детектив Ресбак їде на місце злочину в Катскільських горах, багато думок метушиться в його голові. Він думає про ранкову розмову з Марко та Анною Конті.
Він підозрює, що в такий спосіб Марко повідомляє йому, що загиблий — його спільник, і просить його допомогти повернути свою дитину. Вони обидва знають, що для цього вже може бути запізно. Марко знає, що Ресбак вважає, що це він викрав Кору і що спільники його надурили. Вочевидь, цей убитий якось із цим пов’язаний. Можливо, це він той загадковий тип, що виїжджав з боку гаража о 00:35. І чи є краще місце для того, щоб сховати дитину, ніж хатинка у безлюдній місцевості?
Мабуть, коли дитину винесли з будинку, вона була ще жива, — розуміє Ресбак, — інакше Марко б не прийшов зараз до нього. Марко дуже ризикує, але він просто у відчаї. Якщо Ресбак усе правильно зважив, то це виправдовує матір, відсуваючи вбік питання психічного здоров’я, адже виходить, що вона не вбивала дитини.
Йому дуже цікаво, що ж він побачить на місці злочину.
А Дженнінґз тим часом шукає звя’зок між Марко та загиблим, Дереком Гоніґом. Можливо, їм вдасться знайти між ними бодай якусь спільну ланку. Ресбак не дуже на це сподівається, бо інакше Марко б до нього не прийшов. Але Дерек Гоніґ мертвий, тож можливо, що Марко пішов на виправданий ризик заради найменшого шансу повернути свою дитину.
Ресбак переконаний, що Марко любить свою дитину, що він аж ніяк не хотів їй нашкодити. Ресбаку майже шкода його. Але потім згадує про дитину, якої, ймовірно, вже немає в живих, і про розбиту горем матір, і його співчуття розвіюється.
— Поверніть тут, — каже він поліцейському за кермом.
Вони звертають із шосе й деякий час їдуть порожньою брудною дорогою. Нарешті вони дістаються з’їзду. Патрульна машина підстрибує та перекошується на вибоїстій дорозі, порослій бур’янами й кущами, поки не під’їжджає до простої дерев’яної хатинки з жовтою запобіжною стрічкою по периметру. Поряд стоїть ще одна поліцейська машина, яка, вочевидь, чекає на них.
Автівка зупиняється, й вони виходять. Ресбак радий розім’яти затерплі ноги.
— Детектив Ресбак, — каже він місцевому копу.
ebooksa