— Так, — визнає Ресбак, — ми прийшли поговорити про Анну.
— Це жахливо, жахливо. Я дуже засмутилася, коли почула про них із новин.
Вона гірко зітхає.
— Я не знаю, що зможу розповісти вам про те, що сталося тоді, тому що я нічого не знаю. Я намагалася з’ясувати, але ніхто мені нічого не казав.
Від збудження Ресбак відчуває поколювання на шиї.
— Чому б вам не почати від початку, — терпляче пропонує він.
Вона киває.
— Мені подобалася Анна. Добре знала мій предмет. Не те щоб вона була захопленою ученицею, але старанною. Серйозною. Вона була досить мовчазною. Важко було збагнути, що там у неї в голові. Любила малювати. Я знала, що інші дівчата її діймали. Я намагалася покласти цьому край.
— Як діймали?
— Ну, як зазвичай це роблять зіпсовані багаті дівчата. Ті, в яких більше грошей, ніж розуму. Обзивали її товстою. Хоча вона, звісно, товстою не була. Просто інші дівчата були худі як скіпки.
— Коли це було?
— Здається, коли вона вчилася в десятому чи одинадцятому класі. Там було троє дівчат, які вважали себе вибраними. І ця трійця найвродливіших об’єдналася в закритий клуб, до якого ніхто не міг долучитися.
— Ви пам’ятаєте їхні імена?
— Звісно. Деббі Рензетті, Дженіс Фьоґль та Сьюзен Ґівенз.
Дженнінґз записав імена до блокнота.
— Цих трьох я не забуду.
— І що сталося?
— Я не знаю. Одного дня ці троє, як завжди, чіплялися до Анни, а потім раптом одна опиняється в лікарні, а інші двоє десятою дорогою її оминають. Сьюзен зо два тижні у школі не було. За офіційно версією, вона забилася, упавши з велосипеда.
Ресбак трохи нахиляється вперед.
— Але ви не вірите в цю історію, так? Що, на вашу думку, сталося насправді?
ebooksa