— З охотою, — згодився Окайомов і, забравши з собою майже непочату пляшку, перейшов до Аксенчука. — Мене звуть Віталієм Олексійовичем…
— Аксенчук… Микола Євгенович Аксенчук. — Він хотів церемонно підвестись, але це в нього не вийшло — його хитнуло на стіл.
Окайомов непомітно підтримав його і допоміг сісти.
Випили за знайомство. Окайомов сперся лобом на кулак і похмуро дивився на порожню чарку.
— Про що ви… так думаєте? — затинаючись, спитав Аксенчук.
— Життя, дорогий мій, — складна річ. І не завжди приємна, — не змінюючи пози, відповів Окайомов.
Ці слова зачепили в серці Аксенчука туго натягнуту струну, і вона забриніла сумно й жалібно. Похмурий незнайомець став раптом таким неймовірно близьким і дорогим, що він не міг промовити жодного слова: у горлі заважав гіркий клубок і на очі наверталися сльози.
— Так… це так… Істина! — прошепотів він, готовий зразу ж викласти на стіл усі свої біди і кривди.
Але Окайомов неначе відчув це і заговорив перший:
— Дружина від мене пішла. Шість років жили душа в душу. Разом працювали в науці. Я її любив. А вона ні. Тобто я думав, що вона любить, але страшенно помилився, тепер я все зрозумів. Вона пішла від мене. Те, що пішла, — чорт з нею! Важко пережити обман, якого я не заслужив. Я так любив її. Я жив тільки для неї…
З усього цього Аксенчук запам"ятав тільки одне: його нового друга, так само як і його, обдурило життя, і він теж людина науки.
— Я теж… Ох, як я розумію вас!.. — пробелькотів Аксенчук.
— Тоді вип"ємо за нашу сумну зустріч. — Окайомов наповнив чарки. — Як здорово підстроює іноді доля: ходиш із своїм горем сам, здається, на всьому світі немає людини, якій ти міг би про все розповісти, не боячись, що тобі засміються в обличчя. І раптом приходиш у порожній шинок, і раптом тебе чекає саме така людина. За нашу зустріч!..
Що було далі, Аксенчук не пам"ятав. Він прокинувся вранці у своєму ліжку. Одяг його хтось акуратно склав на стільці. На тумбочці біліла записка:
«Дорогий друже, я страшенно завинив перед Вами. Я не врахував, що ви добре випили до мене. Щиро прошу у Вас пробачення, бо не хочу втрачати Вашої дружби, дружби людини, яка так сердечно зрозуміла моє горе.
Я подзвоню Вам.
В. О.»
Поступово немов із туману почали проступати деталі вчорашнього вечора. Пригадалося похмуре обличчя незнайомця… Стривайте, як його звати? В. О. Важко пригадати… Так, здається, від нього пішла дружина… Більше Аксенчук нічого згадати не міг. Він подивився на будильник і… завмер від жаху — перша година дня. Спізнився на роботу! Але, скочивши з ліжка, він згадав, про звільнення.
У голові, що гула на похмілля, заворушилися важкі думки про життя: що ж тепер з ним буде?
Окайомов подзвонив о другій годині. У цей день роботи в театрі не було, і Окайомов відпросився у начальника гаража.
ebooksa