Йому треба було чекати майже дві години. У кафе було безлюдно, але він зайняв найдальший столик, за мармуровою колоною. Там його і офіціантка побачила не одразу.
Трохи заспокоївшись після наради, Окайомов прийшов до висновку, що він вчасно визнав свою помилку перед зборами.
За десять хвилин шоста Окайомов вийшов з кафе.
За п"ять хвилин він був на перехресті, поблизу інституту Вольського. Рівно о шостій він був од нього за п"ятдесят кроків. У три хвилини на сьому він порівнявся з дверима інституту, і саме в цей час на тротуар ринув потік працівників інституту.
Окайомов опинився в центрі цього натовпу і пішов з ним тротуаром.
Він ішов з виглядом людини, що глибоко замислилася над своїми справами, яку ніщо на світі не цікавить. А насправді він напружено прислухався до розмов навколо себе. І ось що він почув:
— Ні, дорогий Петре Олексійовичу, ваш «Спартак» горить, як свічка. Програти «Локомотиву» — це ж треба вміти!
— Нічого, любий, курчат, як відомо, восени лічать. Мене хвилює інше — Аксенчука-то нашого звільнили? Звільнили.
— А хто ж тепер діставатиме нам квитки на стадіон?
— А ви зверніться на цій підставі до Вольського, щоб він переглянув наказ.
— Авжеж, ходак за квитками з Аксенчука був чудовий.
— Принциповий ледар і базікало!
— Давно його треба було вигнати…
— Я його бачив зараз. Пішов у кабінет до Вольського відхідну слухати. Блідий, мов небіжчик.
— Тут збліднеш. Вилетіти з інституту з характеристикою ледаря. Спробуй влаштуватися куди-небудь.
Окайомов раптом зупинився коло афішного щита, і натовп співробітників проминув його. Такої удачі він не чекав. Він збирався багато днів отак змішуватися з натовпом співробітників інституту, які йшли з роботи, і поступово взнавати корисні відомості. А щастя прийшло одразу в перший день. «Аксенчук… Аксенчук…» — повторював про себе Окайомов…
Розділ шостий
Микола Аксенчук міг розраховувати тільки на всім відому людяність професора Вольського. Увійшовши до нього в кабінет, Аксенчук схопився рукою за лоб і похитнувся.
— Що з вами? — стурбовано запитав Вольський.
— Нічого, нічого… — Наче зібравши останні сили, Аксенчук підійшов до стола.
ebooksa