— Як почуваєте себе, Миколо Євгеновичу? Мабуть, лаєте мене?
— Ну що ви? Це я повинен просити у вас пробачення.
— Тоді, може, ми не будемо розводити дипломатію і зробимо, як справжні російські люди, — візьмемо й похмелимося? Га?
— Я не проти. Тільки…
— Я дзвоню з автомата коло вашого будинку, і у мене в кишені є все, що треба. Можу я зайти до вас?
— Звичайно, заходьте! — Аксенчук щиро зрадів можливості знову відігнати од себе важкі роздуми про майбутнє.
Окайомов був зовсім не такий, як учора. Він жваво розмовляв і без кінця говорив про щасливу долю, що звела їх учора з Аксенчуком.
— Після того, як пішла дружина, — весело говорив він, — сьогодні я вперше почуваю себе людиною. Як, виявляється, важливо поділитися своїм горем! Правда? — Аксенчук кивнув на згоду. — Я взяв в інституті відпустку — просто не уявляв собі, як у такому стані працюватиму, дивитимуся в очі колегам. А сьогодні все це мені вже не здається страшним. Дякую вам, Миколо Євгеновичу, від усього серця!
— За що? — зніяковіло спитав Аксенчук.
— Як за що? За те, що ви є на світі і взяли в своє добре серце частину мого горя.
— Та я сам…
— Не заперечуйте, не заперечуйте! — Окайомов навмисне не дав Аксенчукові говорити, вважаючи, що час для його сповіді ще не прийшов. — їдьмо зараз за місто. А над вечір повернемося. Адже сьогодні субота, і я запрошую вас у «Гранд-готель». Згодні?
— Та я з охотою, але…
— Пробачте, Миколо Євгеновичу, за відвертість. Скрутне становище з грошима? Забудьте. Тисячі дві у мене в кишені і шістнадцять на книжці. Збирав на «Победу», але тепер сімейні подорожі на машині анулюються! Отже, ніяких розмов! їдьмо!
Цілий день у найнятому Окайомовим таксі вони роз"їжджали по дачних місцях. Обідали на озері в ресторані «Поплавок». За пропозицією Окайомова, під час обіду не пили.
— Побережімо сили для вечора, — сказав він.
Після обіду вони з годинку поспали в сосновому лісі, а потім подивилися змагання яхт. У місто повернулися о дев"ятій годині вечора, на квартирі в Аксенчука поголилися і пішли до ресторану.
Всі столики були зайняті, але Окайомов переговорив з метрдотелем, і столик вмить знайшовся.
Поглянувши навколо, Аксенчук побачив, що за сусіднім столиком бенкетують його колишні друзі. Він удав, ніби не впізнає їх.
Цього вечора Окайомов дізнався від Аксенчука про все, взнав навіть про легковажну дівчину, яка віддала перевагу синові художника, а зараз сиділа в компанії за сусіднім столиком. Вислухавши його сповідь, Окайомов поклав свою холодну руку на руку Аксенчука і сказав:
ebooksa