— Ви з ним пиячили і у суботу, і у неділю? — твердо запитав Потапов. — І ще одне: хто платив?
— Так, я був з ним і в неділю. Платив він. Коли б навіть у мене були гроші, то він не дозволив би мені платити. У нього багато грошей. Він мені і в борг дав.
— Чому ж це він вирішив узяти вас на своє утримання? — посміхнувся Потапов.
— Чому утримання? Хіба не можуть люди подружитися і в скрутний час виручити один одного?
— Для того, щоб подружитися, треба як мінімум знати одне одного. А ви нам не назвали навіть прізвища свого друга. Ви прізвище його знаєте?
— Ні… — Аксенчук почервонів. — Сам він прізвища не називав, а питати було незручно. Він стільки для мене зробив.
— В питаннях пиятики? — Потапов ледве стримував себе.
— Він взявся влаштувати мене на роботу.
— Куди?
— У свій інститут.
— Який це інститут?
— Здається, по телебаченню…
— Здається? Оце так!..
— У моєму становищі треба влаштовуватися, куди беруть, і не питати.
Полковник Астангов бачив, що Потапов злиться дедалі дужче, і вирішив втрутитись у розмову:
— А він справді міг вас влаштувати?
— Він обіцяв твердо. Директор інституту — його приятель. Я йому вже й документи віддав.
— Як віддали документи? — Потапов навіть трохи підвівся. — Які документи?
— Диплом. Трудову книжку. Заяву. Копію наказу з інституту.
— З підписом Вольського?
ebooksa