— Так.
Потапов шпурнув олівець на стіл, схопився і почав ходити по кімнаті, багатозначно поглядаючи на полковника.
— Ну, і в якому стані справа зараз? — поспішив розрядити обстановку полковник.
— Він уже кілька днів веде переговори з директором свого інституту. Повинен сьогодні-завтра остаточно домовитись.
— Коли він має прийти до вас?
— Сказав, що сьогодні в мене ночуватиме. А коли прийде — не сказав. Адже я запропонував йому жити поки що в мене.
— Так ось, товаришу Аксенчук, — помовчавши, почав полковник Астангов, — ви повинні знати все. Ми вам довіряємо і нічого приховувати од вас не збираємось: людина, про яку ви нам розказали, небезпечний ворог нашої Батьківщини… Так, так! Ворог небезпечний і хитрий. І він хоче використати вас у своєму злочинному задумі. Як це він зробить, поки що невідомо. Але тепер справа вже не в цьому, йдеться про те, що ви можете серйозно нам допомогти.
— Я готовий. Але невже?.. — Аксенчук дивився на полковника круглими від страху очима.
— Так, Миколо Євгеновичу, ми сказали вам правду…
Через годину Аксенчук пішов додому.
— А раптом він?.. — Потапов не договорив.
— Ні, Потапов. Усе буде гаразд. — Полковник сердито подивився на Потапова. — При всій нашій чекістській пильності ми мусимо довіряти радянським людям. Ну чому він обов"язково повинен стати зрадником? В інституті він учився непогано. Увесь його злочин поки що тільки в тому, що він погано працював у Вольського, за це й покараний.
— На мій погляд, це розкладений тип, якому немає нічого дорожчого за ресторанну гулянку.
— Це в якійсь мірі вірно, але це питання виховання. Винен і його батько, винні люди, з якими він стикався, — люди, які люблять базікати про комуністичне виховання, та не люблять або не вміють по-справжньому ним займатися. А ви задумайтесь на хвилинку — яку науку на все життя дістане тепер Аксенчук!
О пів на одинадцяту вечора Окайомов підійшов до будинку, де жив Аксенчук. Він пройшов спочатку мимо, потім круто повернув назад — перевірити, чи не стежать за ним. Вулиця була тиха і безлюдна. Окайомов зайшов у під"їзд і через хвилину виглянув звідти — усе спокійно. Він піднявся аж на найвищий поверх, і уже потім зійшов на другий, де була Аксенчукова квартира. Кілька хвилин стояв перед дверима, прислухаючись, а потім натиснув кнопку дзвоника.
Од дзвінка водночас здригнувся і Аксенчук, який уже кілька годин чекав Окайомова, і Потапов, що був у сусідній квартирі, де дзвінок пролунав у радіодинаміку на столі.
— Приготуватись, — тихо сказав Потапов технікові, який схилився над чемоданом з магнітофоном.
У динаміку віддалено почулася розмова двох чоловіків. Потім їхні голоси наблизилися і лунали зовсім виразно.
— Включайте, — наказав Потапов. Диски магнітофона почали повільно обертатись.
… Аксенчук провів Окайомова в їдальню.
ebooksa