— Він зараз дома сам… — Полковник, ніби не чуючи Потапова, зняв телефонну трубку і набрав номер. — Товариш Аксенчук? Здрастуйте, товаришу Аксенчук. З вами говорять з Управління держбезпеки… Так. Полковник Астангов. Чи не змогли б ви зараз приїхати до нас? Нам треба з вами порадитися з приводу однієї справи… Добре. Візьміть таксі. Входьте прямо в головний під"їзд, пропуск не потрібний, охорона буде попереджена… Дякую. Ми чекаємо на вас. Третій поверх. Кімната тридцять. Чекаємо…
— Тепер зникне і він, — сказав Потапов.
— Наші люди підуть за ним слідом… — усміхнувся полковник.
— А трамвай? — насмішкувато нагадав Потапов.
— Він приїде, Потапов. Я вже вивчив його особисту справу і все продумав. Приїде!
Ще не відійшовши од телефону, Аксенчук чомусь відразу подумав, що дзвінок із держбезпеки зв"язаний з його новим другом. Виходячи з дому, він більш за все боявся зустрітися з ним.
У таксі Аксенчук трохи заспокоївся: зрештою він із своїм новим другом нічого поганого не робив — пиячив, і все, а це хіба злочин? І вже зовсім він заспокоївся, побачивши полковника Астангова, який ішов йому назустріч, весело, по-дружньому посміхаючись…
— Добрий день, Миколо Євгеновичу. Даруйте, будь ласка, що потурбували. Знайомтеся — це наш співробітник, товариш Потапов. Сідайте, прошу вас. Нікого по дорозі не зустріли?
— Ні.
Аксенчук вичікувально дивився на полковника.
— Ми запросили вас, Миколо Євгеновичу, в дуже важливій державній справі. Розраховуємо на вашу допомогу.
— Якщо я зможу, то, звичайно… — пробурмотів збентежений Аксенчук.
— Ви знаєте, Миколо Євгеновичу, оцього чоловіка? — Полковник передав Аксенчукові фотографію Окайомова в ресторані.
— Так, знаю. Це знято у суботу в ресторані «Гранд-готель». Оце — моя спина.
— Розкажіть усе, що ви знаєте про нього. Повторюю: усе, що ви скажете, для нас винятково важливо.
— Власне, я знаю про нього дуже мало… — Аксенчук зам"явся, він справді майже нічого не знав про свого несподіваного приятеля. — Від нього недавно пішла дружина. Працює він у якомусь науковому інституті. Звати його Віталій Олексійович.
— З розмови з ним відчувалося, що він справді науковий працівник? — спитав майор Потапов.
— Так, він дещо знає…
— А як ви з ним познайомились? — поцікавився полковник.
— Мене звільнили з інституту. Настрій був жахливий. Я пішов у «Якір». Добре там випив. І він теж туди прийшов. У нього своє горе — дружина кинула, у мене — своє. Ми почали пити разом. Отак і познайомились.
ebooksa