“Товарищ, верь, взойдет она, заря пленительного счастья…” Проказав його вголос і додав:
— З дворян був твій Пушкін, отже, поміщицьке кодло… Кріпаків мав, це я точно пам’ятаю, бабцю ще якусь експлуатував, примушував її казки розповідати… — Подумав і додав: — Але начебто нічого був дворянчик, слова наші, пролетарські, знав і використовував: товарищ, верь… Та мені більше вірші Дем’яна Бєдного подобаються. От слухай, Осьмушко: “Как родная меня мать провожала, вся родня моя тогда набежала…” Чуєш, як здорово! Це тобі не якийсь Пушкін…
Осьмушко глянув на Мальцева хитро. Закрив книжку й сказав з явною підковиркою:
— Ти, товаришу Мальцев, хоч і оперативний уповноважений ДПУ, але в літературі не дуже-то петраєш.
— Ну й що: Дем’ян Бєдний — пролетарський поет, а Пушкін — дворянський, тут і петрати нічого!
— Ні, ти послухай, сам почав: “Товарищ, верь, взойдет она, заря пленительного счастья…” А далі? А далі що? “И на обломках самовластья напишут наши имена”. Збагнув: “на обломках самовластья”, тобто Пушкін уже сто років тому пашу революцію передбачав і що ми царат скинемо. І вітав цю революцію.
Мальцев шморгнув носом.
— Ну й біс з ним, Пушкіним, — сказав примирливо. — Читай… — Він повернувся горілиць, та споглядання неба й хмарок на ньому не принесло задоволення. Подумав: добре, ясна погода, у дощ вони б тут, на кладовищі, промокли до кісток і змерзли, а сьогодні пригріває сонце — жити можна. Потягнувся солодко, примружився і замугикав ледь чутно якийсь нескладний мотивчик, однак раптом обірвав його і запитав:
— Ти, Осьмушко, чого до нас прийшов?
— До ДПУ тобто? — здивовано перепитав той.
— Ні, до контори по збиранню склотари.
— Ти, товаришу Мальцев, давай без підковирок, — образився Осьмушко. — Я до вас не прийшов, а мене послали. Як кандидата в члени партії викликали в партком і сказали: треба попрацювати в ДПУ…
— Попрацювати! — ухопився за слово Мальцев. — Тобто тимчасово?
— А цього я не знаю. Скажуть — назад у депо, повернусь з задоволенням. Там я паровози ремонтую…
— А у нас?
— Ми, товаришу Мальцев, повинні охороняти права трудового народу.
— Ні, Осьмушко, ми боремося з гідрою контрреволюції. І виловлюємо ворогів Радянської влади.
— А коли повиловлюємо, що робитимемо?
— На наш вік, Тимошо, тої гідри хватить.
— Якщо погано працюватимемо. А я так гадаю: ще рік-два, ну, три роки… Банди ліквідуємо, шпигунів отаких, як сьогодні,— кивнув на білий мармуровий склеп, — повиловлюємо, контрі голову скрутимо, і давай, товаришу Осьмушко, вертайся до своєї справжньої роботи, бо без паровозів поїзди стоятимуть.
ebooksa