— Вчора опівночі, коли ми прощалися біля вашого під’їзду. Я хотів ще підняти вас ліфтом, та ви відмовилися. Мали рацію, я трохи перебрав і прошу вибачення.
Якась тінь майнула Кочмаревим обличчям.
— Чого вже вибачатися! — Нараз його обличчя знову пробилося холодним і офіційним. — Ми задоволені вами, пане Рутковський, ідіть і працюйте.
— Маю невеличке прохання.
Кочмар зсунув брови.
— Яке прохання?
— Мені б хотілося вдосконалити свої знання з німецької. Трапився гарний вчитель, десь через місяць-два можемо почати. Але він вільний тільки вдень.
— Відпрацьовуватимете після роботи.
— З задоволенням.
— З задоволенням чи ні, але відпрацьовуватимете. Скажіть Катерині, я дозволяю.
Кетхен Кубійович, почувши про рішення шефа, округлила й так круглі й зовсім порожні очі. Запитала:
— Для чого це вам? Адже пан досить пристойно розмовляє німецькою…
Що він міг пояснити цій вродливій дурепі?
— Хочу розмовляти ще краще.
— Для чого?
— Щоб глибше розуміти Гете й Шіллера.
— Вони працюватимуть на нашій станції? Приїхали з Ізраїлю? До речі, ви знайомі з паном Анатолем?
— Колишнім письменником?
— Ага, таким, як і ви…
Максим погладив себе тильним боком долоні по підборіддю, щоб утриматися від ущипливої репліки.
ebooksa