Гіркий дим. Міст

— Ти? З нами?

— Авжеж.

— Ми їдемо до мене, і я не запрошую тебе.

— Ти не зможеш кинути мене, самотнього й нещасного.

— Саме так ми й збираємось вчинити.

— І вам не шкода мене?

Мартинець постукав себе кулаком по лобі.

— Але ж, голово ти бараняча, чув, до нас приїдуть дівчата, для чого ти нам?

— Я не заважатиму, посиджу трохи й поїду.

Рутковський уже давно збагнув: їм не спекатися Карплюка. Взагалі він помічав, що останнім часом його рідко коли лишали без нагляду. В буфеті, як правило, підсідав хтось із працівників, частіше Сопеляк чи Карплюк, іноді до кімнати нечутно заходив Кочмар — полюбляв підкрадатися за спину й дивитися, що саме робить Рутковський.

Максим не виключав також фотографування потаємною камерою. Принаймні двічі чи тричі його викликав до себе Кочмар, розмовляв з Рутковський, потім під якимось приводом виходив, лишаючи Максима наодинці з секретними паперами, розкладеними на столі.

Відсутність шефа тривала до чверті години, одного разу він прямо сказав, що йде до Лодзена; кабінет того був зовсім на іншому поверсі, й Максим міг навіть приблизно визначити, скільки саме триватиме відсутність пана Романа.

Такі хитрощі були відомі Рутковському. В Києві йому розповідали про ці методи перевірки лояльності підлеглих на радіостанції «Свобода». Залишаючись наодинці, він курив, переглядав газети на журнальному столику, ні на крок не підходячи до секретних паперів.

Рутковський розумів, що Кочмареві хитрощі і запобігливість Карплюка — різні ланки одного й того ж ланцюга, і особисто для нього краще, коли пан Степан поїде з ними. Служба охорони станції завтра матиме Карплюків звіт про сьогоднішній вечір у Мартинця, а про те, щоб тому не довелося багато писати, потурбується вже він, Рутковський.

Максим запропонував:

— А що, Іване, давай і справді візьмемо пана Карплюка. Дівчата не заперечуватимуть, він такий начитаний, кажуть, днями прочитав два оповідання Фолкнера.

— Ну, якщо пан Степан узявся до Фолкнера!.. — підвів руки вгору Мартинець. — Здаюсь.

— Не вірите? — Карплюк витягнув з коміра сорочки довгу шию, покрутив головою на всі боки.

Рутковському іноді здавалося, що пан Степан може повернути голову аж на сто вісімдесят градусів, і не робить це тільки тому, що соромиться. А Карплюк вів далі:

— Оце прочитав Фолкнера, а на тому тижні читатиму Фіцджеральда. А далі в мене запланований Стейнбек.