Воронов зробив спробу затримати їх, однак не дуже наполягав, видно, Мартинець залив-таки йому добряче сала за шкуру.
— Ну й тип! — голосно вигукнув Іван, коли вони вийшли на вулицю.
— Подивись краще на себе… — не витримав Рутковський. — Обоє рябоє.
— Звичайно. — Мартинця важко було вивести з рівноваги. — Та я от де, — показав, — на долоні, а він, гад повзучий, слова красиві каже, а як до корита, то по вуха! Та ще й жвакає…
— Усі ми з одного корита, — заперечив Рутковський сумно. — І всі жвакаємо в міру своєї зіпсованості, чи не так? Як ти вважаєш?
— Сам сказав: у міру зіпсованості! — підхопив Мартинець. — А твій Воронов — розтлінний тип.
— Він такий же мій, як і твій, — рішуче відмежувався Рутковський.
Наступного дня Рутковського покликав до себе Кочмар.
— Що там сталося з Вороновим? — запитав.
— З Вороновим? — знизав плечима Максим. — Нещастя?
— Та ні, слава богу, все гаразд: трохи запив, але до вечора, сподіваюсь, протверезійте. Про що ви вчора з ним розмовляли?
— Я ж доповідав вам уранці, пане Романе, про літературу.
— А Мартинець?
— І він.
— Ви мені, шановний, — нараз розсердився Кочмар, — очі не замилюйте. Сам Мартинець казав сьогодні про якусь дискусію. А Воронов учора дзвонив Лодзенові й скаржився.
— Якщо Мартинець сам щось казав, чого ж ви, пане Романе, в мене питаєте?
— А того, що ви мусите інформувати мене про все.
Цього тільки бракувало Рутковському: стати Кочмаревим інформатором!
Він сухо й твердо відповів:
— Я знаю, пане Романе, що входить в коло моїх службових обов’язків, і не збираюсь робити більше. — Він міг собі дозволити таку відповідь — мав за спиною Лодзена й чхати хотів на Кочмара.
ebooksa